— Порайся сам, — сердито відповіла Отомі. — Тільки спочатку понишпор у нього в кишенях: може, там знайдеться чим поживитися нам обом?

— І то правда, — промовив тласкаланець, став переді мною на коліна і почав вивертати мої кишені.

Отомі стояла над ним. Раптом я побачив, як спотворилося її обличчя і в очах зблиснуло жахне полум’я, таке ж саме, як у жерців, що приносять жертву. Вона блискавично вихопила меч з трави і з розмаху обрушила його на потилицю тласкаланця.

Він упав без звуку. Отомі не зводила з убитого страшного погляду.

— Уставай, поки інші не спохопилися! Ти повинен устати будь-що!

Знову ми продиралися крізь чагарники. Свідомість моя пливла, я провалювався в чорну безодню. Іноді мені здавалося, що все це страшний сон, й уві сні я йшов по розпеченому залізу. Наче крізь туман, побачив я якихось людей з піднятими списами, Отомі, що бігла їм назустріч з простягнутими руками, і більше я нічого не пам’ятаю.

Розділ XXXI ОТОМІ ГОВОРИТЬ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ

Розділ XXXI

ОТОМІ ГОВОРИТЬ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ

Я прокинувся в тьмяно освітленій печері. Наді мною схилилася Отомі, а трохи віддалік — якась людина підкидала сухі стебла агави у вогонь під киплячим горщиком.

— Де ми? — запитав я. — Що сталося?

— Ми врятовані, коханий, — відповіла Отомі. — Принаймні, на якийсь час ти в безпеці. Поїж, потім я все розкажу.

Вона принесла мені юшки, коржиків, і я жадібно накинувся на їжу. Коли голод мій трохи втамувався, Отомі заговорила.

— Ти пам’ятаєш, як тласкаланець кинувся за нами і як… я його позбулася?

— Пам’ятаю, хоча і не розумію, звідки у тебе взялися сили убити його.

— Мені дали їх любов і відчай, але я не хотіла б це згадувати. Жахливо… Я тільки тим і тішуся, що, мабуть, не убила його, а тільки оглушила. Потім ми кинулися тікати. Двоє його товаришів гналися по наших слідах. На той час у мене вже не було сил нести тебе. І тут я побачила, як із чагарів до нас кинулися щось із восьмеро озброєних воїнів. Це були люди мого племені, отомі, твої солдати. Вони стежили за іспанським табором і, побачивши іспанця, хотіли його убити. І вони мало не вбили тебе, бо я так задихалася, що не могла вимовити й слова. Нарешті мені вдалося пояснити їм, хто я, і в якому ти стані. Воїни зробили ноші і без відпочинку несли тебе двадцять ліг, усе далі в гори, поки ми не дісталися цього таємного притулку. Тут ти пролежав троє діб. Теулі шукали тебе скрізь, але не знайшли. Тільки вчора двоє з них з десятком тласкаланців пройшли за сто кроків від печери. Зараз нікого немає, і на якийсь час ми в безпеці. Коли тобі стане краще, ми рушимо звідси.