О народе мій, волаю до тебе! Прожени брехливих теулів! Залишайся завжди вільним і гордим! Твої плечі не для рабського ярма, твої сини і дочки надто благородні, щоб зробитися слугами і забавкою для чужоземців. Бійтеся Малінцина! Не вірте йому! Багато ваших воїнів загинули, але тисячі і тисячі живі. Тут, у вашому гірському гнізді, ви можете розгромити всіх теулів Анауаку, як колись брехливі тласкаланці громили тут ацтеків. Але тоді тласкаланці були вільні, а нині це плем’я рабів. О народе мій! Невже ви сподівалися, що зможете віддати нас живими цим псам-тласкаланцям? Дивіться!

Отомі підібрала кинутого у неї списа і підняла його високо над головою.

— Ось зброя, яку нам послала якась милосердна рука! Ми помремо у вас на очах. Тоді відішліть, якщо бажаєте, наші тіла Малінцину як заставу своєї миролюбності. Але заради вашого блага заклинаю — не вірте Малінцину, і якщо навіть вам випаде загинути, помріть вільними людьми, а не рабами!

Наблизившись до моїх нош, Отомі швидко зірвала з мене одяг, зняла пов’язки і підвела на ноги.

— Погляньте! — закричала вона несамовито, показуючи на мої рани на тілі і на обличчі. — Ось що чекає того, хто здається на милість ворогу. Ненаситні теулі катуватимуть вас доти, доки не віднімуть останню дрібку золота і не обернуть на рабів останнього чоловіка і останню жінку.

Отомі обережно опустила мене на землю, бо сам я не тримався на ногах, і встала наді мною зі списом у руці, готова встромити його в моє серце, якщо народ усе ж таки зголоситься видати нас посланцям Кортеса.

Мить стояла тиша, аж раптом весь майдан ураз сповнився тисячоголосим ревом. Тепер гнів натовпу обрушився на послів-тласкаланців.

— Ось наша відповідь Малінцину! — кричали отомі, б’ючи їх палицями. — Геть звідси, собаки! Біжіть до свого господаря!

Так їх вигнали з Міста Сосен, і натовп на майдані поступово заспокоївся. Тоді один з найзнатніших вождів наблизився до Отомі, поцілував їй руку і промовив.

— Принцесо, ми твої діти, і ми стоятимемо за тебе на смерть, бо ти вдихнула в наші тіла мужність і нову душу. Ти справедливо сказала: краще померти вільними, аніж жити рабами!

— Ось бачиш, любий, — звернулася до мене Отомі, — я ж казала, що мій народ відданий і справедливий. Але тепер нам доведеться готуватися до війни, бо відступати вже пізно. Коли чутки про все це дійдуть до вух Малінцина, він розлютиться, як пума, в якої відняли дитинча. А зараз ходімо відпочинемо, я дуже втомилася.

— Отомі, — прошепотів я, — ти найвеличніша жінка, яка коли-небудь жила на світі.

— Хтозна, чоловіче, — усміхнулася вона ніжно, — Мені вдалося врятувати твоє життя і заслужити твою похвалу, — що ж іще треба для щастя?