Разом з воїнами я відіслав свого сина. Він благав мене дозволити йому залишитися, але, знаючи, що тут на нас чигає смерть, я відправив його до міста.

Побоюючись засідки, іспанці просувалися поволі і обережно. Побачивши за поворотом жалюгідну жменьку людей, що перегородили їм шлях, вони остаточно зупинилися. Іспанці були упевнені, що на них чекає ще якась пастка. Нікому навіть на думку не спадало, що такий маленький загін наважиться тримати оборону проти цілої армії!

У цьому місці ущелина звужувалася настільки, що одночасно проти нас могли виступити лише кілька людей. Встановити тут гармати теж було неможливо, і навіть мушкети майже нічим не допомагали іспанцям. До того ж суцільне каміння під ногами примусило їх злізти з коней — тут можна було атакувати тільки врукопаш. Ми одчайдушно билися, але іспанці навально примушували нас задкувати. Вістрями своїх довгих списів вони поступово витіснили моїх воїнів з ущелини, а за нею уже виднілося Місто Сосен.

Продовжувати бій на відкритій місцевості було безглуздо. Ми могли вибирати тільки між загибеллю і втечею і заради порятунку наших близьких вибрали останнє.

Як зацьковані олені, мчали ми видолинком, а іспанці гналися за нами, немов зграя собак. На щастя, дорога була нерівна, і коні іспанців не могли скакати щодуху, отож ми встигли благополучно досягти міської брами. З усієї моєї армії після бою вціліло п’ятсот людей, і ще приблизно стільки ж воїнів залишалося в самому місті.

Важкі ворота зачинилися вчасно: щойно їх устигли закласти масивними дубовими колодами, як до них наблизилися іспанці. Я випустив стрілу крізь щілину воріт у молодого красивого вершника, який мчав попереду всіх. Іспанець змахнув руками, як підкошений осів на на круп свого коня і знерухомів.

Це примусило вершників відступити, але потім один із них знову підскочив до воріт, розмахуючи білою ганчіркою. То був пишний лицар у блискучому обладунку. Щось знайоме промайнуло в його поставі і в тій недбалій спритності, з якою він правив конем. Зупинившись перед брамою, іспанець підняв забрало і заговорив.

Я упізнав його відразу! Переді мною був мій давній ворог де Гарсіа, про якого я нічого не чув упродовж багатьох років. Життя наклало на нього свій відбиток, тепер йому на вигляд було років шістдесят, якщо не більше. У загостреній каштановій борідці рясно проглядала сивина, щоки запали; тільки погляд був такий само зіркий і проникливий, та вузький рот зміївся холодною усмішкою. Знову загроза болісної смерті нависла наді мною. Мені спало на думку, що це наша остання і вирішальна зустріч. І, як і раніше, доля була проти мене. Усього кілька хвилин тому, поклавши останню стрілу на тятиву, я на мить завагався — в кого стріляти — у молодика чи в лицаря, що їхав за ним? І ось мій заклятий ворог стояв переді мною живісінький.