Я негайно зібрався і з невеликим загоном попрямував до касика племені, сподіваючись, що мені вдасться переконати його відпустити священика. Хоча плем’я і вийшло з нашого союзу, ми з касиком зберігали видимість дружби.

Проте як я не поспішав, помста жерців випередила мене. Коли ми прибули в село, “Диявола Христового” вже вели до жертовного каменя перед встановленим на стовпі страхітливим ідолом, довкола якого стирчали кілки з черепами. Голий до пояса, із зв’язаними за спиною руками і розпатланою посивілою головою отець Педро йшов до місця страти, люто мотаючи час від часу головою, щоб відігнати москітів, що дзижчали над ним. Тонкі губи його бурмотіли слова молитви, а пронизливі очиці упивалися в обличчя його заклятих ворогів швидше із погрозою, аніж із благанням про пощаду.

Я вгледівся пильніше і лише тоді упізнав цього чоловіка. Раптом у моїй пам’яті спливло похмуре підземелля в Севільї, чарівна молода жінка в савані і одягнений в чорне священик, який розбиває їй губи розп’яттям і проклинає за богохульство. Саме цей священик був зараз переді мною! Ізабелла де Сигуенса побажала йому такої ж самої долі, як її власна. Пророцтво її збулося. Тепер я не зупинив би руку долі, навіть якби це було в моїй владі. Я стояв оддалік, але коли “Диявол Христа” проходив повз мене, заговорив іспанською:

— Пригадай, святий отче, давнє передсмертне благання Ізабелли де Сигуенса, яку ти прирік колись на смерть у Севільї!

Священик почув мене і зблід як смерть, і так затрусився, що я подумав, що він от-от упаде. З жахом утупився він у мене, але побачив перед собою тільки звичайнісінького індіанського вождя.

— Сатано! — прохрипів він. — Ти прийшов з пекла терзати мене в мою останню годину?

Випадок цей, сам по собі незначний, привів до несподівано важливих наслідків. Якби я вирвав тоді отця Педро з рук жерців, мені б, напевно, не довелося зараз дописувати цю історію в своєму будинку в долині Уейвні. Не знаю, зумів би я його врятувати чи ні, знаю лише, що навіть не намагався цього зробити, і що смерть отця Педро накликала на мене велике нещастя.

На той час з Іспанії прибув новий віце-король. Дізнавшись про вбивство місіонера, він ошаленів і вирішив помститися непокірним язичникам отомі.

Незабаром до мене дійшли чутки, що проти нас із наміром знищити поголовно всіх отомі, виступило велике військо тласкаланців та інших індіанських племен. Разом з ними в похід вирушило понад сотню іспанських солдатів. Очолював експедицію не хто інший, як капітан Берналь Діас, той самий солдат, якого я пощадив під час різанини в “Ніч печалі” і чий меч все ще висів відтоді у мене на поясі.