Потім я запитав Отомі, чи не відіслати разом з усіма і нашого сина, видавши його за дитину з простої сім’ї.

— Ні, — рішуче заперечила вона. — Хай краще помре разом з нами, але не буде рабом іспанців.

Нарешті ворота зачинилися. Невдовзі ми почули сигнал тривоги іспанських вартових, потім пролунали постріли і крики.

— Тласкаланці напевне уб’ють їх, — прошепотів я.

Проте я помилився. Убивши кількох, іспанці нарешті побачили, що перед ними беззбройна юрма жінок, дітей і старих. Воєначальник Берналь Діас, людина хоча й груба, але милосердна, наказав негайно припинити побоїще. Відібравши для продажу в рабство більш-менш працездатних чоловіків, а також дітей, які могли витримати далеку дорогу, він відпустив решту. Де знайшли прихисток ці убиті горем люди і що з ними сталося — я не знаю.

Цю ніч ми провели на храмовому дворі, але на світанку я наказав усім підліткам і жінкам піднятися на теокалі. Всього їх залишилося з нами близько шестисот. Майже всі дівчата і заміжні жінки, які були ще молоді і вродливі, відмовилися покинути наш прихисток.

З трьома сотнями воїнів я сховався за стінами храмового двору, чекаючи нападу іспанців. Він почався уранці. Ополудні, попри всі наші зусилля, ворог узяв стіну приступом. Втративши майже сотню людей, ми були змушені відступити до піраміди.

Вороги знову кинулися в атаку, але тут, на вузьких стрімких сходах, чисельна перевага не давала їм майже ніякої переваги. Врешті-решт ми скинули їх донизу, завдавши втрат, і більше вони цього дня вже не нападали.

Увечері ми укріпилися на вершині теокалі. Я так виснажився, що заснув як убитий. А на ранок знову почався штурм, цього разу доля усміхнулася іспанцям. Під прикриттям смертоносного вогню з мушкетів вони тіснили нас крок за кроком, примушуючи задкувати до вершини теокалі. Упродовж усього дня не вщухала ця битва на вузьких стрімких сходинках піраміди. Нарешті, вже надвечір, передовий загін ворогів із звитяжними криками увірвався на верхній майданчик і навально кинувся до храму. Досі жінки тільки спостерігали за боєм, але цієї миті якась із них раптом схопилася на ноги і гукнула:

— Хапайте їх!

Із страхітливим лютим верещанням натовп оскаженілих жінок кинувся на іспанців і тласкаланців. Вони хапали ворогів, в’язали мотузками і тут же прикручували до мідних кілець у мармурових плитах, щоб ті не втекли.

Якийсь час ми дивилися остовпіло на це видовище, але тут я крикнув своїм воїнам:

— Невже жінки отомі сміливіші за чоловіків? Уперед!

І без жодного слова я разом із сотнею воїнів кинувся униз вузьким, стрімким спуском.