Хтось, мабуть, поцікавиться: чи був я щасливий? Для щастя у мене було багато чого, передовсім — люба Отомі. Навряд чи небо поблагословило когось іще такою прекрасною і люблячою дружиною, що стільки разів засвідчувала своє почуття самовідданістю. Ця жінка з доброї волі лягла зі мною поряд на вівтар смерті; заради мене вона обагрила свої руки кров’ю; її мудрість допомагала мені у безвиході, а її любов утішала мене в горі. Але хіба може найбільша вдячність або навіть сама любов, що захопила душу, примусити людину забути рідний край? Я, вождь індіанців, що бився разом з приреченим народом проти невідворотної долі, хіба міг я забути свою юність з усіма її надіями і страхами, забути долину Уейвні, квітку, яка там цвіла, і свою клятву, хай навіть порушену? Адже все було проти мене, обставини виявилися сильніші, і той, хто прочитає цю Історію, навряд чи засудить мої вчинки. Але пам’ять не давала мені спокою. Скільки разів я прокидався серед ночі і навіть поряд з Отомі лежав, переповнений спогадами і розкаянням, якщо тільки людина взагалі може розкаюватися в тому, що від неї не залежить. Бо я залишався чужоземцем у чужій країні, і, хоча мій дім був тут і мої діти — поряд зі мною, я не міг забути про інший свій дім і про Лілі, яку втратив. Як і раніше, я носив її перстень на руці, але це було єдине, що у мене від неї залишилося. Я не знав, чи вийшла заміж Лілі, чи ні, жива вона чи померла. З кожним роком прірва між нами ставала дедалі глибшою, але думки про неї переслідували мене невідступно, як тінь; вони проривалися навіть крізь бурхливу любов Отомі і моїх дітей. Проте ще більше я боявся, що Отомі, яка ніколи зі мною про це не говорила, прочитає це в моїй душі.

Я все ще таємно мріяв про любов, яку сам утратив.

Той, хто прочитав історію моїх юних років, напевно, пам’ятає розповідь про смерть Ізабелли де Сигуенса, про те, як в останню годину вона прокляла священика і побажала йому померти ще жахливішою смертю від рук таких самих фанатиків. Уявіть собі, що все це справдилося!

Після того, як Кортес завоював Анауак, цей завзятий священик разом з іншими приплив з Іспанії, щоб тортурами і мечем вселяти індіанцям любов до істинного Бога. Серед своїх поплічників, зайнятих тією ж милосердною справою, він був найзатятішим.

Так от, серед усіх бузувірів найжорстокішим був наш отець Педро. Він з’являвся то тут, то там, залишаючи на своєму шляху трупи ідолопоклонників, і врешті-решт заслужив прізвисько “Христового диявола”. Але якось його захопило в полон одне з племен отомі. Це плем’я відкололося від нас через свою прихильність до людських жертвопринесень, але іспанцям теж ще не підкорялося. І ось одного разу мені сповістили, що жерці племені хочуть принести в жертву Тескатліпоці християнського місіонера. Це сталося на чотирнадцятому році нашого правління в Місті Сосен.