— Отак завжди! — лютував шеф. — Вагони з ув'язненими вони залишають, а підприємства вивозять!.. Ми ще жодного заводу не захопили… Прокляття! Та нічого, нічого, ми ще своє візьмемо… Але що його зараз робити? Адже весь світ мусить знати, що працює не тільки київський інститут стратосфери, а й завод. Так! Працює для нас, для імперії, чорт забери!..

— А хіба інститут працює? — поцікавилася Берг.

— Ви ідіотка! — загорлав шеф. — Він працює так само, як і ваш завод… Але він мусить працювати і буде працювати, інакше нам з вами ціна ламаний гріш. Ясно?

— Ясно, — відповіла Любов Вікторівна, хоч їй було зовсім не ясно, як може починати роботу завод, коли в цехах немає жодного верстата. Але зараз, як вона бачила, всякі запитання були явно недоречні, і Берг завбачливо промовчала.

— Завтра о дванадцятій приходьте до мене, — наказав їй шеф, — я познайомлю вас з людиною, для якої ви працюватимете. Найкраще, звісно, було б знову закинути вас за лінію фронту, але…

Він глянув на Любов Вікторівну, побачив, як зблідло, майже посіріло від жаху її обличчя, і зневажливо всміхнувся.

— Що, не хочеться знову зустрічатись із старими знайомими? Правильно, вас там надто добре знають, хоча в тому безладді, яке панує в тилу наших противників, вас ніколи не спіймали б. А втім, рискувати вами ми зараз не будемо, для вас знайдеться важливіша робота. Отже, приходьте завтра, будемо починати ваші нові знайомства.

— Можу я запитати, з ким?

— Завтра прийдете і дізнаєтеся, — відрубав шеф. — Все! Можете йти… Прокляття! — вилаявся він уже не знати чого.

Любов Вікторівна вийшла з гестапо, почуваючи себе розбитою. Хвилини, коли шеф говорив про її перехід через лінію фронту, були настільки жахливі, що в неї й досі тремтіли коліна. Про таку перспективу навіть подумати було страшно.

Вона повільно йшла Володимирською вулицею, роздивлялася Київ, стрічних і дуже дивувалася змінам, які сталися тут за короткий час. Люди, які траплялися назустріч, були похмурі, зосереджені, намагалися швидше сховатися в під’їздах. За розбитими вітринами багатих магазинів панувала моторошна пустка.

Вулицею Леніна зійшла Любов Вікторівна на Хрещатик і довго стояла, втупивши погляд у суцільні руїни. Навіть дивним здавалося, як можна так швидко перетворити високі будинки на гори рваного бетону й цегли.

Пробираючись між завалами, вона дісталася Бессарабки і на мить зупинилася, побачивши просто перед собою невеличку юрбу людей. На балконі другого поверху стояла повна червонопика жінка, розривала й кидала на землю облігації радянських позик, а внизу кілька фотографів увічнювали цю історичну подію.