Любов Вікторівна глянула на цю інсценівку, знизала плечима й поспішила додому. Їй чомусь стало неприємно від цього видовища. Спіймала себе на тому, що не дуже-то вірить у перемогу фашистів, але, відразу ж злякано озирнувшись, ніби хтось міг підслухати її, відкинула цю думку, ніби втоптала її в землю і розтерла, як недокурок, каблуком, щоб ніколи більше вона не могла повернутися. Життя Любові Вікторівни Берг залежало від перемоги фашистів — значить, ні тіні сумніву вона не мала права допустити в собі…

Їй було дуже незатишно в цьому зруйнованому, голодному, хоч все-таки красивому місті. Вона вийшла на бульвар і довго, ні про що не думаючи, йшла під високими каштанами. Назустріч мчали німецькі військові машини, зустрічні солдати про всяк випадок віддавали їй честь, а вона все йшла і йшла, не впізнаючи Києва. У Ботанічному саду тепер жило багато бездомних людей. Тут появилися хижки, зроблені з розбитих ящиків, що дуже скидалися на собачі конури. Навіщо було розташовуватися тут, коли весь Київ порожній і можна зайняти будь-яке приміщення, Любов Вікторівна не могла зрозуміти.

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вулицю. Просто проти її вікон, унизу, якийсь приватник уже встиг відкрити комісійну крамницю. Дивно змінився Київ, тільки каштани виглядали по-старому — стояли вони вздовж вулиці Леніна, міцні, непоборні, певні своєї могутньої мідної краси.

Сутінки вже залягли над містом. Темрява ставала непроглядно густою. Коли-не-коли розірве її світло автомобільних фар, і знову тиша, непорушність. Комендантська година…

Але було щось непевне в цих тиші і спокої. Здавалося, ніби десь під землею, у глибокому запіллі, вже прийшли в рух невидимі, але страшні сили, невблаганні й незламні. Любов Вікторівна знала, що все це тільки гра нервів, але все-таки поспішила зачинити вікно і лягти. Так воно спокійніше.

Другого дня, точно о дванадцятій годині, вона знову з'явилася в кабінеті свого шефа і побачила перед його столом сивого худорлявого чоловіка, з сухим хижим обличчям, тонкими, міцно стиснутими губами й водянистими, безбарвними, глибоко запалими очима. Руки цей чоловік поклав перед собою на стіл, і Любов Вікторівну вразили довгі нервові пальці з припухлими і, мабуть, болючими суглобами.