— Цього не буде, — гостро відповіла Марина.

— Це буде саме так, — відказав Росовський. — Зараз вам роздумувати нічого. Подумайте яро звичайну річ — іти треба далеко, за кілька десятків кілометрів, які доведеться пройти з боєм, ви станете справжнім тягарем для своїх товаришів. Вони йтимуть все повільніше, бо покинути вас їм не даватиме сумління, і, може, всі через вас загинуть. Отже, сідайте в літак, і говорити тут більше ні про що. Чи правильно я кажу, товариші?

Він оглянув танкістів, і всі вони погодилися.

Саме так трапилося, що Марина сіла в літак, зробила коло над маленькою групкою людей, загублених у неозорому степу, махнула на прощання рукою і рушила просто на схід. Вона підіймалася все вище, потім озирнулася. Маленька групка людей здавалася тепер тільки цяточкою на неозорому степу.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Надвечір до розбитої бомбою машини прибігли діти, їм уже давно кортіло подивитися, що воно там діється, але страшно було виткнутися із схованок, поки поблизу гриміла канонада. До того ж село лежало, мабуть, за кілометр від шляху, і подолати цей кілометр цілковитої пустельності й тиші здавалося просто неможливим.

Та потроху все заспокоїлося, сидіти в льохах набридло, і діти, мов зграйка горобців, випурхнули з села, прагнучи швидше дістатися до дороги, де, безперечно, мало бути для них багато цікавого. Матері покричали їм услід і махнули рукою: не сидіти ж вічно в пітьмі вогких льохів, коли всюди спокій і піде вже по чути пострілів..

Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.

Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.

Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.

Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.

Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом: