Години через дві вже все село знало, що Оксана підібрала на шляху поранену жінку і що Віссаріон Іванович — старий, мало не восьмидесятилітній фельдшер — приходив до Коваленчихи, дивився рану і сказав, що та жінка навряд чи оклигає: надто вже сильно її поранено.

Та десь опівдні про цю подію всі вже забули: в село прийшли німці.

Коли Оксана сказала про це Вірі Михайлівні, та у відповідь лише застогнала, неспроможна вимовити ні слова. Страшна гарячка пекла вогнем її тіло, затуманювала мозок, позбавляла здатності міркувати.

Та хоча Віра Михайлівна й була десь на самісінькій грані між життям і смертю, увагу німецького коменданта вона все-таки привернула. Одного ранку він у супроводі лейтенанта медичної служби з'явився у хаті Оксани Коваленко.

На Соколову цей візит не справив ніякого враження. Температура не зменшувалася щовечора вона сягала тридцяти дев'яти, а то п сорока градусів, і весь світ плив перед Вірою Михайлівною затінений густим непрозорим серпанком. На німців вона глянула, навіть не зрозумівши, хто прийшов, і, можливо, саме це врятувало її.

— Як вона до вас потрапила? — спитав комендант Оксану.

— Видно, евакуйована, — відповіла жінка. — Діти в розбитій машині знайшли.

— Як її звуть?

— Не знаю. Вона весь час непритомна.

— Буде жити? — це запитання вже стосувалося лікаря.

— Важко щось передбачити, — відповів той. — Стан дуже серйозний. Одне тільки можу сказати напевне: плече розбите і рукою вона вільно вже ніколи не володітиме. Звичайно, якби зробити операцію…

— Надто багато честі! — перебив його комендант. — От що, — звернувся він до Оксани, — помре вона — доповіси мені і приставиш до комендатури труп; одужає — приставиш її саму. Там розберемося, що з нею далі робити… Ви певні, що це не пошесна хвороба? — знову запитав він лікаря.

— Абсолютно певен. Це звичайний післярановий сепсис…

Німці вийшли з хати, і несподівана Оксанина гостя так і залишилася в неї.

Потяглися один за одним довгі сумні дні, одноманітність яких порушувалася тільки наказами коменданта про вихід на роботу або мобілізаціями до Німеччини. Довгих два місяці трималося на тонесенькій ниточці життя Віри Михайлівни Соколової, та нарешті вона все-таки почала одужувати.

За цей час Ваня Коваленко вже довідався, де заховано пакет з паперами, і це була його найсолодша таємниця. Він ні слова не сказав Соколовій про свою обізнаність — про таке не личить розмовляти солідним людям, — але нетерпляче чекав, коли ж Віра Михайлівна заходиться переправляти пакет топ бік, через лінію фронту, яка вже так віддалилася від Спасівки, що й гарматних пострілів не чути. Та Соколова мовчала. Мовчав і Ваня, тільки час від часу перевіряв, чи лежить пакет на своєму місці.