У хаті, загнавши дітей на піч і наказавши їм спати, Оксана роздягла Віру Михайлівну, оглянула і промила їй рану на плечі, як уміла, зупинила кров і дбайливо поклала свою несподівану гостю на ліжко.

Рано-вранці, коли перші промені сонця тільки осяяли високі хмарини, але ще не торкнулися землі, Соколова опритомніла. Розплющила очі, ще нічого не розуміючи, глянула по хаті, спробувала поворухнутися. Від цього короткого руху плече різонув такий гострий біль, що в очах пішли чорні розпливчасті кола і Віра Михайлівна знепритомніла знову. Прийшовши до пам'яті, вона тихо застогнала, і цього було досить, щоб Оксана Коваленко вже опинилася біля неї.

— Де я? Де німці? — ледве чутно запитала Соколова.

— Де німці, не знаю, — сьогодні, мабуть, до нас прийдуть, — стримано відповіла Оксана. — А ви зараз у селі Смасівці. Звуть мене Оксана Коваленко. А вас як?

— Мене звуть Соколова… Віра Михайлівна Соколова… — Вона говорила мов у півсні. Потім якась пекуча думка сполошила її, надала сил говорити: — Де пакети, що були в машині?

— Ніяких пакетів у машині не було. Тільки чемодан… Ваш?

— Там були пакети… Три великі важкі пакети…

— Ні, не було нічого. А в чемодані якісь плаття і папери, і білизни трохи. Ваше це?

— Моє… Значить, є папери?

— Є…

— Тяжко мене поранено?

— Дуже. Все плече розвернуло.

— Так… Аж поворухнутися страшно… Оксано… В мене до вас прохання… Можете сказати німцям, що я тут, — приховати це вам і так не вдасться… Плаття мої візьміть собі або продайте… Але ці папери неодмінно заховайте… Це креслення нашого радянського літака… Я ж колись літаки на заводі будувала… Так от., це креслення літака Крайнєва… Треба, щоб вони… до наших потрапили… Розумієте… до наших…

Обличчя Віри Михайлівни раптом зблідло, очі закрилися. Оксана була певна: це смерть. Але серце ще билося. Ніби віддалене далекими далями від життя, воно ще змагалося зі смертю, воно ще вело бій.

Оксана Коваленко швидко взяла великий пакет з паперів — кілограмів, мабуть, зо два, — глянула на нього і відразу заховала в глибині темних сіней. Вона не знала, хто такий Крайнєв, та коли людина в останню свою мить говорить про креслення, то либонь вони й справді дуже важливі.

Але була в хаті людина, яка добре знала, хто такий Юрій Крайнєв, і яка не пропустила жодного слова з короткої розмови. Причаївшись на печі, Ваня уважно прислухався до всього, що говорилося, і в нього аж серце завмирало від думки, що такий цінний винахід може потрапити до німців. Ах, напевне, мати не зможуть добре заховати креслення!.. Він сам мусить піклуватися про їх долю… І він не віддасть ці креслення німцям, нізащо не віддасть! Адже не раз у своїх мріях він літав на літаках Юрія Крайнєва над просторами батьківщини, він громив на них ворога, він був льотчиком… Ні, ніколи не заволодіти німцям цими паперами!