— Товаришко Соколова! — ахнув дід, сплеснувши руками. — Як же ви тут опинилися? Пізнаєте мене? Я Котик. Дід Котик! Пізнали?

Соколова впізнала, і зразу в серці її ніби луснула якась туго натягнута струна. Нарешті знайшла вона хоч одну знайому людину, нарешті стала вона не зовсім самотньою на цьому страшному світі. До рідного батька не кидаються так гаряче і пристрасно, як кинулася до Котика Віра Михайлівна. Вона навіть намагалася виговорити якісь слова, але чулося тільки приглушене ридання. Руки її стискали дідову шию все міцніше, ніби хотіла Соколова переконатися, що це не сон, не маячіння, а дійсно живий Котик стоїть перед нею.

На очі дідові теж набігли сльози, і від зворушення він не міг говорити, але здатності розважливо міркувати не втратив. Нічого не запитавши, він зрозумів, що Соколовій довелося пройти складний шлях, поки опинилася вона в своїй старій квартирі, І, звичайно, залишатися тут не можна ні на мить. Коли дим побачив дід Котик, то можуть побачити і інші люди.

— Ну, Віро Михайлівно, — сказав він, легенько відстороняючись від обіймів Соколової, — давайте ми з вами зараз звідсіля підемо, а то ви такий маяк над будинком засвітили, що весь виселок може переполошитися.

— Про що ви говорите? — стурбувалася Соколова.

— Про дим з печі. Ходімо, у мене вдома говорити будемо, а тут нам залишатися не можна.

Соколова послухалася незаперечно. Було надзвичайно приємно слухатися, виконувати наказ людини, яка знає, куди іти. Може, вже скінчилися поневіряння і вже не буде таких днів, коли ідеш не знати куди, невідомо кого зустрінеш, а попереду і позаду в тебе тільки самотність.

Важко ступаючи померзлими ногами, Віра Михайлівна поспішала за дідом. Пустельна вулиця зустріла її пекучим морозцем, але Соколова цього не відчула — зустріч з дідом сповнила її серце почуттям такої радості, що всі злигодні і труднощі тепер уже здавалися подоланими.

Вони зайшли у двірницьку — маленьку кімнатку, розташовану у підвалі чотириповерхового будинку. Раніше, коли працювала ТЕЦ, в обов'язки двірника входило і регулювання опалення, тому кімнатка ця мала ще іі другий вихід до тунелів, де йшли великі, обшиті азбестом труби теплоцентралі. У такому розташуванні дід вбачав чималі вигоди, і хоча ці другі двері і були завалені якимось мотлохом, вийти через них Котик міг завжди.

У двірницькій було тепло, тут топилося щодня, тут жила людина, і Вірі Михайлівні від цього тепла так захотілося спати, що аж очі заболіли. Дід відразу це зрозумів.

— Спіть годину, — сказав він, — тимчасом я вам щось їсти роздобуду.