— Що або? — Соколова аж з місця підвелася.

— Або шукати партизанів, чутки ходять, є вони десь на Сумщині та на Чернігівщині…

— Як же я їх найду? Та після того фото в газеті вони мене, напевне, за гестапівку вважатимуть.

— І так може бути, — розважливо сказав дід, — ну, значить, треба нам з вами подумати добряче. Ви зараз спочиньте, а я трохи походжу — палива мені треба дістати. Спочивайте тим часом і не хвилюйтеся. Все буде добре.

І вийшов з кімнатки, знову замкнувши її на всі прогоничі.

Хоча розмова і схвилювала Віру Михайлівну, внутрішня певність її нітрохи не похитнулася — все буде добре. І хоч вона знала, що її життя поруч з гестапівкою Берг, напевне, викличе багато підозрінь, усе це здавалося дрібницями у порівнянні з щастям мати поруч себе друга.

Вона тільки на мить прилягла на ліжко і зразу ж знову заснула, зігріта теплом постелі. І останньою думкою її, вже майже сном, був образ Михайла Полоза, ніби іде він до неї назустріч, простягає привітно руки і говорить:

— Все буде добре.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Для Любові Вікторівни Берг втеча її полонянки була ударом несподіваним і болючим. Спочатку вона навіть повірити в це не могла, думала: може, гестапо випадково заарештувало Віру Михайлівну, може, трапилося з нею якесь нещастя. Але дуже скоро довелося переконатися, що Соколова втекла. Повідомити про це начальство Берг наважилася не відразу. В глибині душі вона була переконана, що Вірі Михайлівні доведеться повернутися. — адже дорогу до своїх їй відрізано: фото в газеті — це таке обвинувачення, що спростувати його неможливо. Тепер ніхто вже не віритиме Соколовій, усі радянські люди вважатимуть її зрадницею… Невже і після цього наважиться вона шукати шлях до радянських людей?

Минуло кілька днів. Соколова не з'являлася. Довелося все розповісти, спочатку Дорнові, а потім шефові гестапо. Цієї останньої розмови Любов Вікторівна боялася до нестями. Хто знає, як поставиться до такого повідомлення шеф? Може статися так, що вся кар'єра гестапівки Берг матиме несподіваний і жалюгідний кінець. Тому, доповідаючи, вона аж тремтіла від стриманого хвилювання.

Але шеф не став ні лаятися, ні кричати і взагалі сприйняв це повідомлення зовсім не так, як чекала Берг. Він трохи презирливо поглядав то на неї, то на фон-Дорна, акуратно струшував попіл з сигарети, слухав не дуже уважно, ніби все це він знав давним-давно.

— Значить, доручати якісь важливі справи вам ще рано, — підсумував він, коли Берг закінчила своє досить довге повідомлення. — Одну єдину полонену, і то ви не зуміли вберегти. Запам'ятайте це на всякий випадок…