— Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, — вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.

— А їсти я хочу страшенно, — щасливо засміялася Соколова.

— Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, — не то попросив, не то наказав дід.

Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.

Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.

Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.

Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.

— Оце, здається, і все, — закінчила своє оповідання Соколова. — До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.

— Еге, що до війни було — минулося, — відгукнувся дід, — а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.

І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.

Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.

Одне тільки трохи турбувало Соколову: дід ніяк не виявив свого ставлення до її розповіді. Що він думає? Повірив чи, може, має якісь сумніви? Які ж тут сумніви можуть бути, вона сказала чисту правду, і сумління її чисте.

— Дуже добрий куліш, — Віра Михайлівна доїла все до кінця і поклала ложку. — Ви, діду, вправний куховар.

— А то так, біда навчить коржі з маком їсти, — відгукнувся дід, прибрав посуд у невеличку шафу, витер зі столу, сів проти Соколової і запитав: — Ну, а далі що ж ми будемо робити?

— Далі, — трохи розгубилася Соколова, — ви знаєте, діду, я так зраділа, коли вас побачила, що навіть не подумала, що воно має бути далі…

— Ловитимуть вас гестапівці?

— Напевне.

— Значить, поки що з цієї хижі вам нікуди виходити не слід. З нашого селища не всі евакуювалися, хтось знайомий може зустрітися… а вас же тут усі люди знали… значить, тим часом треба сидіти тут… Через фронт до своїх іти… це, звичайно, спробувати можна, але дуже далеко… тепер фронт уже за Харковом, не дістанетеся ви туди, зловлять… Значить, два шляхи тут є: або засісти, як тарганові, в шпаринку і чекати, поки наші німця поженуть, або…