Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, — сумовито сказав Дорн. — Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

— О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, — вколола Берг.

— Так, — не схотів зрозуміти натяку Дорн, — наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

* * *

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

— Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, — сказав він, — видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

— Де ви його взяли?

— А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, — і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

— Що ж мені тепер робити? — трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо — перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

— Що його робити, про те тільки бог святий знає, — весело відповів дід, — а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання — чекати, поки бог щось надумає.

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

— А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? — нетерпляче запитала Соколова.

— Е ні, — лукаво усміхнувся дід, — бог — це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…