— У нас в загоні, товаришу Ковпак, з'явилася одна жінка… Віра Михайлівна Соколова…

— Ну, з'явилася.

— Я хочу вам скачати… думаю, то поява її у нас не випадкова.

— І я так думаю. Тітку Килину по неї посилали.

— Тим більше. Я, як партизан, мушу вам сказати, що не вірю їй ні на ламаний грошик. А ви самі добре знаєте, як вона сюди потрапила.

— Знаю.

— Була в концтаборі, тоді гестапівка її врятувала, тоді передала документи, підписала звернення до вчених чи інженерів… Ви все це знаєте?

— Все це знаю.

— Ну і що?

— Нічого.

— Як-то нічого?

— От так — нічого.

— А я цілком переконаний, що гестапо навмисне послало її сюди і навмисне про нагороду оголосило і все, що про неї в газетах написано, — чистісінька правда.

— А от я не думаю, що все це правда, — відповів Ковпак. — Ти сам що робив би на її місці?

— Я? Застрелився б, а до гестапівки жити не пішов би.

Ковпак замислився. Було щось неприємне в словах Лойченка.

— А чого ти сам не застрелився, коли тебе в полон брали?

— Я — інша справа, я звичайний боєць… А вона не мала права з німцями працювати…

— Вона і не працювала…

— В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, — рішуче сказав Лойченко, — я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.