Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.

— А куди ми з вами підемо? — вихопилося у неї.

— Неблизький світ, — зітхнула Килина.

— Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, — урочисто сказав дід. — Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.

— Я готова іти, — схопилася Соколова.

— А поспішати нічого, — спинив дід Котик. — Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, — повчав він лагідно, але твердо. — Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.

— Повернеться, їй уже не вперше, — лагідно заспокоював дід Котик.

І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.

— Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.

Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.

— Тепер вам трохи фотографію підмалювати, — підморгнув він, — і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.

Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.

— Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, — оголосив дід.

Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.

— Там, на тому базарі, вже стільки об'яв висить, що люди і не знають, кого пускати, кого ловити, — розповідала тітка Килина. — Щось, видно, не дуже німці на своє гестапо покладаються.

І хоча вона кепкувала над фашистами і жартувала, за словами її все-таки вчувалося хвилювання.

— Нічого, — заспокоїла вона саму себе, — пройдемо.

На прощання Віра Михайлівна міцно поцілувала діда Котика. Дід збентежено усміхнувся і сказав:

— Ну, Віро Михайлівно, спасибі за компанію, бажаю вам усякої удачі і усякого щастя.