Обняв Соколову, хотів перехрестити, потім передумав.

Вони вийшли з гостинної теплої хати у мороз, у снігові бурани, у віхолу. Де пішки, де на попутних машинах пробиралися на Чернігівщину, у ліси.

Так, як і казав дід, кілометрів за сто, у хатині край села якась старезна баба сказала тітці Килині, куди йти далі.

— Тепер уже недалеко.

Але весь цей довгий і важкий шлях зовсім не здавався Вірі Михайлівні важким. Вона мала мету, знала, куди йде, і це було найголовніше.

Дедалі заглиблювалися вони у ліси. Тут іти ставало все небезпечніше — німці стріляли без попередження, але зустрічалися вже не так часто. Ліс ніби охоплював, обіймав обох жінок, захищав їх від ворожого зору, приховував від пострілу.

— От ми вже і прийшли, — одного разу сказала тітка Килина, коли чимале лісове село розкинулося перед ними.

Відчуваючи, як швидко і напружено б'ється серце, зайшла Віра Михайлівна у велику хату. Зайшла і спинилася на порозі, зустрівши чийсь дуже уважний, вивчаючий, розумний погляд. На лаві біля столу, перегортаючи товстими пожовклими від тютюну пальцями якісь папери, сидів Сидір Ковпак.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карпо Лойченко, червоноармієць однієї з оточених німцями під Києвом дивізій, опинився в загоні Ковпака пізньої осені, майже на початку бойових партизанських дій. Невисокий сорокарічний дядько, з великим круглим обличчям, він до війни був продавцем у київському «Гастрономі»; на війну потрапив, тільки-но було оголошено мобілізацію, в оточенні зумів уникнути концентраційного табору, якийсь час посидів удома, потім зрозумів, що тут переховатися не вдасться, і подався до партизанів.

Людей з такими біографіями у ковпаківському загоні було багато, і нічого підозрілого вони не викликали. Воював Лойченко відважно, чесно, і ніхто не здивувався, побачивши його на чолі партизанського підрозділу. Ковпак не раз бачив його в бою і відзначив особливе вміння стріляти з кулемета.

— Будеш партизанів цій справі вчити, — наказав Ковпак.

І Лойченко сумлінно виконував наказ. Весь свій вільний час він проводив біля кулемета, навчаючи партизанів володіти цією нехитрою зброєю. Через кілька днів після приходу в партизанський загін і Віра Михайлівна Соколова з'явилася в хаті, де провадив навчання Карпо. Вона глянула на Лойченка, і їй здалося знайомим обросле негустою бородою обличчя партизана. Карпо теж уважно глянув на Соколову, на мить навіть замислився, потім повільно запитав:

— Ви до мене, товаришко?

— Так, прийшла вчитися, — весело відповіла Соколова, все ще шукаючи в думках відповіді на своє запитання: де ж вона бачила цього кулеметного вчителя?