Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…

Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.

— Знайомся, Килино, — нарешті сказав дід, — ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.

Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.

— Нічого, не дуже схоже, — професійним тоном сказала вона, — видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе — на чорта скидатися будете.