А потім вони сідають на самісінький краєчок кручі, спускають униз ноги і не зводять очей з плота. Що там діється? От — понадягали уже маски, узяли в руки важкі ліхтарі й штоки, кинулися спинами у воду… От — дядько Даял, розчепіривши ноги на дошках, перебирає в руках лінь, відпускає його дедалі більше і більше. Зрештою стає на коліна, потім сідає, а лінь тримає, хоч він увесь розмотався… От — натягується вже лінь, а пліт починає пливти то вправо, то вліво, то крутиться на місці навколо себе і навколо якоїсь латки води. Ніби гігантський поплавок величезної, як на кита, вудки. А раптом і справді візьметься якась потвора, і пліт-поплавок заходить, заскакає, як шалений, а потім косо стрибне під воду?

«Як це стрибне? — жахається Натача. — Там же не принада… Не черв'як… Там же Амара прив'язаний!» — дівчинка аж головою хитає, щоб відчепитися від страшної уяви.

І знову дивляться на пліт-поплавок, злившись зі скелею, закам'янівши. Дивляться і чекають дива. З води повинні виринути утрьох, а не вдвох. З ними і Янг буде, живий і здоровий, навіть зарегоче на все озеро: «Ха-ха… от і я! Ну й пожартував же я з вами!..»

Ніяк не можна було уявити хлопця мертвим.

А пліт описує все ширші круги. А сонце пече в потилиці дедалі нещадніше, і в Натачі і Абдули болять голови, стукає в скронях. Час повзе так повільно, що хочеться закричати не своїм голосом, аби щось зупинити або прискорити, зруйнувати нестерпну тишу. Натача засовує в рот пальці, з усієї сили натискує зубами на кісточки…

«Ну що-о, ну як там?» — хочеться кричати й Абдулі. А кому крикнеш? Лопаються тільки, може, сотнями бульбашки навколо плота. Інколи бульбашок не видно, лопають десь якраз під плотом.

І раптом побачили, що Даял схопився на ноги, став перебирати руками лінь, кидав його собі під ноги петлями. Радж і Амара, отже, пішли на підйом…

І знову час ніби застиг на місці, сонце завмерло над самісінькою головою, не хоче ступити убік ні кроку. Нещадне сонце, убивця-сонце… Натача і Абдула схоплюються на йоги, і хлопець враз захитався і трохи не впав, Натача його підхоплює. Дивляться на Даяла, запитують у нього, запитують у озера — німо, без голосу: «Ну що-о там? Що-о?!»

І раптом разом з бульбашками коло плота з'явилися чорні м'ячики голів, блиснули скельця масок. Радж і Амара випливли водночас, Даял допоміг їм вилізти на пліт.

Без Янга випливли!.. Посідали на краєчок, нахиливши голови, і… мовчать!

Натача розридалася. Абдула підтримав її за плечі, посадив на землю. І в нього текли по щоках сльози, і він не міг нічого з ними вдіяти, хоч старався стримуватися.