— Приїхали якісь американські туристи. Молоде подружжя прямо з Америки. У них, бачте, весільна подорож. Вирішили провідати брата і разом відпочити на лоні природи. Тон, здається, служить у Мюнхені в американському інтендантстві, чи що. Так собі, солідна, цілком пристойна людина. Німець за національністю. З ними приятель…

— Не називав себе? — перебив нетерпляче Дітц.

— Чому ж? Це молодий фон Торнау. Останній нащадок місцевих баронів і нинішній володар замка.

— Куди поїхала з ними Ільза?

— На туристяк. Їм не сподобалось у замку. Пахне цвіллю і мишами, — так сказав цей хлопчисько. — Уявляєте, яке покоління? Ніякої поваги до предків, німецьких традицій, ніякої…

— Де ваш мотоцикл?

— У гаражі. А що?

— Я візьму його, Кіртаг. Мені треба неодмінно побачитися з Торнау.

— Беріть, гер Юрген. Тільки глядіть, не скрутіть собі в'язи. Скати зовсім стерлися, а в горах пройшов дощ. Асфальт слизький, як лід.

— Ключ від гаража у вас?

— Будь ласка, — Кіртаг подав йому ключ. — Пам'ятайте про скати, Юрген! — гукнув навздогін Дітцу, що вже біг, стрибаючи через три східці, на другий поверх.

Хвилин за двадцять мотоцикл БМВ, ревучи розхлябаним мотором, брався на крутий підйом дороги, що вела в гори. Зальцкаммергут залишився позаду.

Федір заплив на середину озера і ліг на воду відпочити. З берега гукала Патріція. Він не чув її голосу. Бачив лише, як вона крутить над головою рушник, кличе до себе, йому не хотілось повертатись. Вище, на кручі, за якою здіймалися гостроверхі дашки туристяка, стояв Шульце — руки в кишенях, у зубах сигарета, очі пильно стежать за ним. А йому те байдуже, він лежить на воді і дивиться в небо. Нагріта сонцем вода обгортає його тіло теплом. Як давно він не знав такого спокою. Тіло п'є той спокій з іскристого плеса, і він проникає в кожну клітину як життєдайний нектар.

На небі ні хмаринки — чиста глибока прозорість. Задумливий легіт ніжно пестить обличчя. Федір не зводить очей з блакиті, і в голові знову зринають настирливі думки. Керк і Шульце зробили все, щоб відрізати йому шлях додому. «Документи» сфабриковано. Тепер ці пани певні, що він не втече од них, бо ті кляті «документи», про які патякав Керк, одразу ляжуть на стіл радянського слідчого. І справді, чим можна довести, що то фальшивки? Всіх, хто знав Крайніченка, — розстріляно в Дахау, спалено в крематоріях. Єдиний свідок — його совість. А вона у Федора чиста. Він нікого не продав і не зрадив. Йому нічого боятися.

Керк і Шульце хочуть украсти в нього найдорожче — батьківщину. Але доки б'ється Федорове серце, доки руки здатні тримати зброю, він не здасться. Додому! Що б там на нього не чекало.