— А чи не можна в школу машиністів влаштувати? Або в залізничний технікум на паровозний відділ? Все-таки Андрійко закінчив вісім класів.

— Можна і так, звичайно, — але… — Костянтин Васильович посмикав себе за вус, скоса глянув на прилизаного Андрія. — А чому ти обрав паровоз?

— Так… Подобається, — відповів хлопець.

— Це твердо? Не передумаєш через рік або через три місяці?

— Все життя буде подобатись. Головін поклав руку на плече Андрія:

— Гаразд, хлопче, я влаштую тебе в школу машиністів, тільки дивись, не осором мою сиву голову!

— Що ви, дядьку Кость! Даю вам слово.

Того ж року, восени, Андрій влаштувався в школу залізничних машиністів. Вчився поганенько: майже з усіх дисциплін одержував трійки. Хапав і двійки. Інакше і не могло бути: паровоза він не любив. І не уявляв, як можна його любити. Він взагалі не любив працювати. Твердо був переконаний, що проживе свій вік так, як жив досі: не працюючи, але все маючи, ні в чому собі не відмовляючи. Двадцять років він прожив на світі, не заплативши своєю власною працею хоча б за один шматок з'їденого хліба чи за одну склянку випитого молока. Він їв хліб, ніколи не замислюючись, звідки він узявся, хто і як орав землю, засівав її, збирав урожаї, хто молов зерно. Його цікавив хліб лише тоді, коли він був голодний.

Машиністом паровоза вирішив стати тільки з простого розрахунку: із заздрості до Олекси Сокача, свого земляка, майже ровесника. Читаючи про нього статті в газетах, дивлячись, як його поважають у місті, він захотів бути на його високому місці, в його становищі. Причому, пін не утруднював себе навіть думками про те, як, завдяки яким своїм зусиллям Сокач став знаменитим машиністом, скільки витратив енергії і праці, щоб на дошці пошани стати поруч з Головіним, Героєм Соціалістичної Праці.

— Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, — самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.

Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.

— Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? — спитав він, не підводячи очей.

— Доводилось.

— А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він — ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.

— Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.