— Знаменитий машиніст? — недовірливо гмикнув Андрій. — Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.

— Яка я знаменитість! От Василь Гойда — це так! Запросимо його до столу, га?

— Запрошуй, коли ти так хочеш.

— А ти не хочеш?

— Мені цікаво з тобою провести вечір, а не з якимсь студентом-заочником.

— Та ти не бійся, він чудовий хлопець, ось побачиш. Запросимо?

Андрій роздратовано відсунув від себе тарілки, склянки:

— Я ж сказав — запрошуй, якщо тобі зі мною нецікаво.

— Ну от, образився! Дарма! Гаразд, обійдемося сьогодні і без Гойди.

Олекса зітхнув, повернувся до свого друга спиною і спробував продовжувати бенкет. Ні, все вже було закінчено. Він покинув їсти, пити, розмовляти. Похмуро мовчав.

Глава дев'ята

Глава дев'ята

Пізно ввечері Андрій і Олекса вийшли з ресторану. Лисак хотів провести Сокача додому, але той підняв комір своєї синьої спецівки, насунув на очі формений кашкет і махнув рукою.

— Сам знайду дорогу, не хвилюйся, — пробурмотів він і зник у темряві.

Ішов дощ. Дрібний, теплий,#по-справжньому весняний. Перехожих на вулиці майже не було. На протилежному боці вулиці ледь світилися вікна чергової аптеки. В чорному небі прогув винищувач. Він пролетів уздовж кордону, накресливши свій маршрут бортовими вогнями — зеленим і червоним.

Невдоволений Сокачем за те, що той виявився поганим товаришем по чарці, Андрій не кваплячись поплентався по Виноградній, міркуючи, де і як найцікавіше скоротати ніч. Він вийшов у кінець вулиці, в безлюдний скверик, сів на вологу лаву, закурив і, відкинувши назад голову, примружившись, прислухався до шелестіння дощу в кроні каштана.

Чиїсь кроки, що пролунали неподалік, примусили Андрія опустити голову, розплющити очі. Повз нього проходила людина в довгому плащі, чорному капелюсі, з чорним футляром під пахвою. Це був музикант з Циганської слобідки. Той самий, що терликав на своїй скрипці, поки Андрій і Олекса вечеряли.

— Ти куди, Шандоре? — спитав Андрій по-мадьярськи.