Господи, допоможи врятувати Майклову дитину! Даві ж хитрий і мстивий. Якщо довідається правду, уб’є, як холоднокровно умертвив Селілу. Допоможи, Господи, усе це витримати…

Завмерла і напружилась, очікуючи, як зреагує на таке лицедійство Даві. Стало холодно, кров льодяними крижинами колола тіло і торочила одне й теж: ну, як ся маєш без кокаїну, як ся маєш…

Даві рвучко підійшов до Марти, пригорнув і вп’явся довгим цілунком. Випручалася, відскочила подалі.

— Не торкайся більше до мене!

Останній акт брехні закінчився. У Марти немає більше кокаїну, од якого наступало кількагодинне забуття, а потім — гірке опритомнення. Ось вона перед ним, безпорадна і беззахисна…

— Йди геть!

Даві не збирався йти, він переможно посміхався. Різка зміна поведінки Марти, яку він знає такою ніжною, відкритою і палкою, трепетною і лагідною, неповторною кожного разу, як вони кохалися, мала таке реальне пояснення. І віднині його почуття ставали багатшими, бо небавом мало народитися зримо відчуття володаря, яке подарує йому найкраща коханка, пов’язана з ним найтіснішим союзом зачаття. І тому не збирається зважати на слова жінки і відступати від свого бажання.

— Пішов ти… — пручалася Марта і видихала прокльони рідною мовою. — Ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Била його навідмаш, емоції захльоснули і звитяжіли, готові виплеснути зовні усю правду.

І що тоді? — тихенько озвалося і принишкло під серцем.

Даві легко опустив її на підлогу. І білий, пухнастий килим, по якому приємно ступати босоніж, перетворився на плаху, на якій розпиналося її тіло.

— Даві, прошу тебе, не треба! — Вуста жалібно тремтіли. В очах застигли сльози, які нагадували готову обрушитися на нього зливу. Але іншу… А вона, безсила, виснажена, ледве прикрила груди пошматованою сукнею.

Підвівся. Слабкість цієї жінки виявилася сильнішою за нього.

— Ти — моя, і ти народиш мою дитину!

Відтоді до неї приставлено ще одну служницю — метку і банькату молодицю на ім’я Джан. Вона слідкувала за кожним кроком Марти, не розмовляла зі своєю господинею, але намагалася догідливістю відтіснити Манусу. Стояла у кутку, закутана у білу чадру, схожа на смерть, що причаїлася і чатує слушного моменту, аби занести над нею безжалісну косу. Терпіти таке було занадто приречено. Тому котрогось ранку Марта сама пішла в кабінет Даві.

— Я б хотіла, щоб Самур показав мені місто. А тут я задихаюсь поруч з твоєю вірнопідданою Джан.

— Я поміркую над цим.

— Кажи вже, — наполягала Марта.

— Я дозволю тобі прогулянки, але… не уникай мене.

— Облиш!