— Я хочу тебе! — зірвався з-за столу. Даві впіймав її погляд і дивився просто у вічі, пронизував наскрізь.

… якщо я зараз відведу очі, він здогадається, здогадається… І тоді кінець моїй дитині, мені, Манусі… Як же я помилялася, коли думала, що закінчилася остання дія моєї брехні… Плати за свою брехню, плати…

Даві легко підняв Марту і посадовив на край столу. Він не приховував своїх намірів. Ця жінка доводила його до нестями.

— … хочу тебе!

Біля себе на інкрустованій квітами поверхні стола Марта побачила настільну лампу. Зараз вона спалахне, як освітлення телестудії, і вона почне лицедійство. Щось на зразок: «Доброго ранку, шановні телеглядачі. Зараз ви побачите, яку ціну треба платити за право на життя»…

Даві одним помахом змів зі столу вишукані з натурального коштовного каміння письмові причандали, що стояли ще кілька секунд незворушні у власній красі, заторохкотіли ручки із золотими перами, за ними довгими зміями потяглися слухавки телефонних апаратів, обрамлені золотими підрамниками календарі, останньою впала настільна лампа, так і не блимнувши рятівним спалахом…

— Можеш керувати Самуром, — випустив з обіймів.

Лише на мить відвернувся, заправляючи одяг, а повернувшись, не побачив її. Зникла зі столу, на якому щойно зводила з розуму тугими стегнами, налитими грудьми, шовковими бедрами, які не мали спокою, а були так збуджуюче непокірні під його сильним проникненням.

Відтоді не захотіла бачити його, говорити з ним. Та й Даві більше не домагався свого. «Спробуй-но підійди до мене ще раз і я порішу з собою!», — прокричала якось, і Даві пішов геть. У такому стані гарячковита українка могла щось заподіяти і собі, і дитині. А цього він зовсім не хотів.

Лише Самур став частенько навідуватися до кабінету Даві і копошитися в книжках, обслинюючи кожну сторінку.

— Навіщо це тобі? — дивувався Даві.

Самур давно знав, що про все стосовно Марти треба розповідати не по-військовому, а без чорно-білих кольорів і скупих слів, тому завжди заплутувався, бо не тямив дати раду словосполученням, якими ще не звик оперувати.

— Ма-ма-марта просила розповісти завтра про одну стару мечеть, яку ми проїжджали. Я нічого про неї не знав, а вона сказала, що то ганебно — не знати історії своєї країни.

Даві щиро розсміявся:

— І вона має цілковиту рацію! Ось, візьми, переглянь ці книжки. А надалі, якщо треба буде, питай, я тобі допоможу переконати українку, що ти справжній патріот Катару.

Самур аж потом зійшов — це ж скільки сторінок треба прочитати і, найгірше, хоч трохи запам’ятати. Але він старався. І чувся щасливим, коли дякувала Марта, віддаючи належне його ерудиції і красномовству. Самур сопів, але про те, що йому допомагав Ель Даві, не обмовився ні словечком.