— … там… ти… не хвилюйся! — пішов вабанк Бойд.

Його хвилина прийшла! Очі у Бойда засвітилися і він мало не впав навколішки перед білявою красунею.

— Ви, очевидно, приїхали з якоїсь невідомої мені країни, з іншого світу, — лопотів так щиро, що на очі мимоволі навернулася сльоза. — Ви благородні люди, тож давайте піднімемося до мене і про все спокійно поговоримо.

Бойд навіть поплескав тельбух лева і додав:

— Він давно чекав на своїх господарів.

Калі тримався за уражене плече. Однак жоден звук не злетів з його вуст. Він і далі бовванів німим свідком.

— Ви не поранилися? — звернулася до Калі молода жінка. — Можливо, вам потрібна допомога?

Фантабеан Калі лише вдячно вклонився і заперечливо похитав головою.

— Дякую вам, — продовжувала говорити до нього білява жінка. — Я зауважила, ви відтворили текст документу по пам’яті. Це щось означає для вас, так?

— Не звертайте уваги на цього туземця, — майже силоміць випроваджував із сховища молодих людей Бойд. — Не слухайте його пришелепкуватої мови. Я, я і тільки я зможу вам допомогти. Ви, шановна пані, звідки прибули до нас?

— З України, — відповіла Марта, хоча напористості власника банку не розуміла. Та й Майкл знизав плечима, йому теж не подобалася поведінка господаря.

— Де, де є така країна? — невгавав Алістер. — Це що, десь за Росією?

— Ні, ближче до Голландії, — уже з нотками явного роздратування бовкнула Марта і відразу прикусила язик. Не треба було цього говорити, але манери власника банку їй таки не подобаються і все тут. Тож вирішила змінити тему розмови.

— А що, ми й справді знайдемо нащадків марга Гінсутіон, яким належить скарб?

— О-о-о! — простогнав Бойд. У що-що, а в те, що ці два молоді вар’яти збираються добровільно віддати скарб туземцям, зовсім не вірилося. Та й про Голландію дівчисько бовкнуло неспроста. Швидше, розігрується якийсь фарс і він, Алістер Бойд, його попросту не збагнув поки що тільки тому, що старший за прибулих пуцьвіріньків, і то набагато. А у них — свій підхід до людей, вони ловлять кайф од цієї словесної блювотини, якою пригостили телепня Калі і його заразом. І тільки те, що ця пара жовторотих голуб’ят не спробувала навіть відчинити сейф, жахом викручувало нерви Алістера.

Тому руки у нього тряслися, він весь час повертався до Марти і перепитував:

— Ви, значить, ук-ра-їн-ка. Що, що то за нація така?

Сипав словами і не збирався слухати відповідь, бо розумів, що загроза його майбутньому благополуччю нависла над ним занадто серйозно. На руці ук-ра-їн-ки крісом виблискував браслет із знаком лева і не було як од цього боронитися. А йому негайно, ВЖЕ! треба запропонувати свій EXIT[33]. Принаймні, це слово неоновими літерами блимнуло перед очима, коли вигукнув: