Дівчина почула протяжний, рідний, і чомусь такий далекий голос Майкла. Озирнулася…

А-а-а! — безпомічно озвалася луна. Це вона зі страху відсахнулася, не бажаючи податися туди, де зажерливе простирадло водоспаду розкрило свої обійми перед Майклом.

… І закам’яніла за півкроку до прірви. На її очах розпростерте тіло Майкла зникло у бурхливій піні…

— А ти, благородна українко, віддай мені браслет! — Бойд щосили шарпнув дівчину до себе.

Руку, схоплену браслетом, уже викручували, заламували.

— Таких людей взагалі не існує, чуєш ти, українко! Ніхто ніколи не ділився з багатством. І ти — не виняток. Тож не грайся у допропорядність, немає уже перед ким. І не сміши мене самопожертвою заради отих довбаних туземців… Не вірю! Віддай мені, віддай браслет!

Безвольне тіло дівчини не реагувало на щедрі стусани, хиталося зі сторони в сторону під сильними ударами. Потім руки Бойда обхопили її горло і почали душити. Лишень коли зовсім забракло повітря, Марта нечітко, але все ж розгледіла обличчя мучителя. Вона просто зависла в його руках, і те, що він збирався сказати просто їй в лице, мало бути останніми у житті почутими нею словами. Тому Бойд ще раз струсонув нею і… Вона сперлася на носки, відчувши під ногами землю!

Зіниці Бойда раптом полізли з очей. Тільки вони й рухалися на занімілому тілі.

— … немає таких людей, щоб відмовилися від багатства-а-а, — протягнув востаннє, розмикаючи ослаблені руки. З правого кутика рота тоненькою цівкою потекла кров.

Бойд врешті-решт розчепірив зціплені пальці і напівповернувшись від Марти, впав обличчям у траву. Зі спини стирчало руків’я кріса з вишкіреною левовою пащею. Такою ж, що й на браслеті.

Марта підвела очі, — неподалік стояв охоронець банківського сховища.

Шум водоспаду заглушив вуркіт машини, яка щойно під’їхала. З неї вискакували люди і бігли до Марти, біля ніг якої розпростерлося бездиханне тіло Алістера Бойда.

Марта так і не зрушила з місця, хіба обезкровлене тіло може рухатися? У неї працюють тільки очі, але те, що вони відбивають, — це вже інша розмова. Скажений вир нічого не змінював, не прокручував назад, скільки б не дивитись…

— Ви його вже не повернете, — підійшов до неї Калі і взяв під руку. — Будьте мужньою.

Індонезійці стояли за нею німою стіною, схиливши голови, і розступилися перед молодою жінкою тільки тоді, коли вона зусиллям волі змусила себе зрушити з місця. Сама, хоча в очах застигла сіра піна водоспаду, який забрав її Майкла, і невпевнений, хиткий крок тільки відбив більмо горя.

Однак перш, ніж залишити галявину, усі чоловіки разом з Калі кілька разів вклонилися Марті.