— Ну, то й що з того, сеньйоре?

— Що з того? Нічого, мій друже Кастелл. Кого може зацікавити ця давня історія, якщо старий Ісаак давно помер, а його син, уже близько п’ятдесят років добрий християнин, був одружений з християнкою й має дочку християнку. От коли б він тільки вдавав з себе християнина, а насправді таємно дотримувався єврейських обрядів, ось тоді…

— Що тоді?

— Тоді б його безумовно вигнали б із цієї країни, де євреям заборонено жити, а майно конфіскували б на користь королівської казни, його дочка потрапила б під опіку короля і її видали б заміж за бажанням його величності. Його самого, напевно, передали б у руки королівської влади щоб за все відповів. Та ми відхилилися. То таки наш шлюб неможливий?

Кастелл подивився просто у вічі д’Агвілару:

— Так.

Вія вимовив це слово настільки сміливо, що д’Агвілар на мить розгубився. Він не чекав такої відповіді.

— Може, з люб’язності ви поясните мені причину?

— Причина проста, маркізе: моя дочка заручена.

Д’Агвілар не виявив здивування.

— З цим бешкетником, Пітером Брумом? — запитав він. — Я здогадувався про це, і, клянусь усіма святими, мені шкода її. Це дуже занудний коханий для такої вродливої й яскравої жінки, а як чоловік… — д’Агвілар стенув плечима. — Дорогий Кастелл, заради неї ви не допустите цього шлюбу.

— А якщо допущу?

— Тоді я зруйную його задля нас усіх, включаючи, звичайно, й мене, бо я кохаю Маргарет і хочу звеличити її, задля вас, тому що бажаю, аби ви прожили решту років у мирі та в успіхах, а не як зацькований пес.

— Як ви зруйнуєте його, маркізе? Шляхом…

— О, ні, сеньйоре, — перервав його д’Агвілар, — не чужими мечами, якщо ви це маєте на увазі. Шановний Пітер у безпеці щодо них, оскільки це залежить од мене, хоча, коли зійдемося віч-на-віч, переможе той, хто сильніший. Не бійтеся, мій друже, я не принижусь до вбивства, я надто дорожу своєю душею, аби осквернити її кров’ю. І я ніколи не одружуся з жінкою всупереч її волі. Однак Пітер може вмерти, і прекрасна Маргарет матиме змогу подати мені руку й сказати: “Я вибираю вас своїм чоловіком”.

— Усе це, звичайно, може статися, маркізе, але я не думаю, щоб це сталося. Щодо мене, то я вдячний вам, але змушений відхилити вашу заманливу пропозицію. Я гадаю, що моя дочка буде щасливіша в її нинішньому скромному становищі з тією людиною, яку вона обрала. Ви дозволите мені повернутися до своїх рахунків? — Кастелл підвівся.

— Авжеж, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, теж підводячись, — але додайте до своїх збитків, про які ви казали, ще один — дружбу Карлоса, маркіза Морелла, а на тій сторінці, де у вас прибутки, додайте його ненависть. — Смагляве, гарне обличчя д’Агвілара спотворилось од люті. — Ви що, з глузду з’їхали? Згадайте про маленьку молитовню за вівтарем у вашій каплиці й про те, що там є!