— А такий, що я, в чиїх венах нуртує королівська кров, прошу дочку купця стати моєю дружиною.

— Дякую вам, але мене цілком влаштовує мій скромний жереб.

— Вам байдуже, що я кохаю вас усім серцем? Виходьте за мене заміж, і я возвеличу вас, може, навіть до трону. Маргарет мить подумала, потім промовила:

— Ви пропонуєте великого хабаря, та як ви це зробите? Хіба дівчат не обманюють підробленими коштовностями?

— А як це робилося раніше? Далеко не всі люблять Фердинанда. В мене є багато друзів, які пам’ятають, що мій батько був старшим сином, та його отруїли. А моя мати була мавританською принцесою. І коли я, живучи серед маврів як посол іспанського престолу, з’єднаю свій меч з їхніми мечами… Є й інші шляхи. Однак я кажу про речі, про які ніколи не промовляли мої вуста. Якщо вони коли-небудь стануть відомі, це коштуватиме мені життя — нехай це буде доказом того, наскільки я довіряю вам.

— Дякую вам, сеньйоре, за вашу довіру, але мені здається, що ця корона зберігається так високо, що шлях до неї досить небезпечний. Я вважаю за краще залишатися внизу, в безпеці.

— Ви відмовляєтесь од слави, — схвильовано перервав її д’Агвілар, — можливо, вас зворушить любов. Перед вами будуть схилятися. Вас так довкола обожнюватимуть, як жодну жінку в світі. Клянусь вам, у ваших очах є іскра, яка запалила в моєму серці вогонь, він палає день і ніч і ніколи не згасне. Ваш голос для мене найсолодша музика, ваше волосся полонило мене сильніше, ніж кайдани — в’язня; коли ви йдете, мені здається, що богиня краси Венера спустилася на землю. Ваш розум так само ясний та благородний, як і ваша краса, і з його допомогою я досягну всього на землі й завоюю місце на небі. Я кохаю вас, моя пані, моя прекрасна Маргарет, Через вас усі жінки на світі втратили для мене будь-яку принадність. Дивіться, як сильно я вас кохаю, якщо я, один із перших грандів Іспанії, схиляюся перед вашою красою. — По цих словах д’Агвілар упав перед нею на коліна й, схопивши поділ її сукні, притиснув до своїх губ.

Маргарет дивилася на нього, і гнів, який спалахнув було в її душі, танув; разом з ним минуло почуття страху. Цей чоловік був щирий, у цьому вона могла не сумніватися. Рука, що тримала поділ сукні, тремтіла, обличчя було бліде, а в чорних очах бриніли сльози. Чому ж боятися цього чоловіка, який був її рабом?

— Сеньйоре, — м’яко мовила вона, — встаньте, прошу вас. Не витрачайте на мене своє кохання, я не заслуговую його і не достойна вас. Я не можу відповісти на нього. Сеньйоре, я вже заручена. Забудьте мене й знайдіть іншу жінку, достойну вашого кохання.