— Заручена! — вигукнув д’Агвілар. — Я знаю про це. Ні, я нічого не хочу про нього сказати поганого. Ганьбити того, кому більше пощастило, непристойно. Але яке має значення те, що ви заручені? Що означало б для мене, якби навіть були заміжні? Я все одно домагався б вас, для мене немає іншого шляху. Ви кажете, що ви нижча за мене. Ви вища за мене, як зоря, і вас так само важко досягнути. Шукати інше кохання? Запевняю вас, що я завоював чимало жінок — адже не всі такі неприступні, як ви, — і тепер я ненавиджу їх. Я прагну вашого кохання і домагатимуся вас до останнього дня мого життя. Я завоюю вас або загину. Втім, ні, я не помру, поки ви не будете моєю. Не лякайтесь, я не вбиватиму вашого коханого інакше як у чесному бою. Я не примушуватиму вас стати моєю дружиною, навіть коли б я мав таку можливість, але я ще почую з ваших уст, як ви проситимете мене бути вашим чоловіком. Я клянусь у цьому Ісусом! Я клянусь, що тільки цьому присвячу все своє життя! І якщо станеться, що ви помрете раніше за мене, я піду за вами до самих воріт раю і знайду вас там.

Страх знову стиснув серце Маргарет. Кохання цієї людини було страшне, як і величне. Пітер ніколи не казав їй таких слів.

— Сеньйоре, — мовила вона з деякою провиною в голосі, мертві є поганими нареченими. Облиште ці хворі фантазії, їх породжує ваша гаряча кров.

— Але це і ваша кров — ви наполовину єврейка, і ви мусите розуміти мої почуття.

— Можливо, я й розумію. Може, я захоплююсь ними і навіть вважаю їх по-своєму піднесеними та благородними, якщо можна вважати благородним прагнення завоювати чужу наречену. Але я, сеньйоре, наречена іншого і належу йому вся, тілом та душею. І я не відмовлюся від свого слова і не розіб’ю його серця за всі царства на землі. Ще раз прошу вас, сеньйоре, залиште для бідної дівчини ту скромну долю, яку вона обрала, і забудьте її.

— Леді, відповів д’Агвілар, — ваші слова мудрі й делікатні, я вдячний вам за них. Але я не можу забути вас. І клятву, яку я щойно виголосив, я повторюю. — І перш ніж Маргарет встигла зупинити його і навіть здогадатися, що він збирається робити, д’Агвілар узяв золоте розп’яття, яке висіло в неї на грудях, поцілував його й опустив зі словами: — Ви бачите, я міг поцілувати вас у вуста і ви не встигли б мене зупинити, але я ніколи цього не зроблю, поки ви самі не дозволите мені. Тому замість ваших уст я поцілував розп’яття, яке ми обоє носимо. Леді Маргарет, моя леді Маргарет, через день чи два я відпливаю до Іспанії, і я везу з собою ваш образ. Я вірю, що мине небагато часу — і наші шляхи перетнуться. Хіба може бути інакше — адже наше життя переплелося того вечора біля Вестмінстерського палацу, переплелось для того, щоб ніколи не розійтись, поки один із нас не залишить цей світ. А зараз прощавайте.