Маргарет, побачивши д’Агвілара, придушено зойкнула, але вже наступної миті, як хоробра жінка — одна з тих натур, які стають міцніші перед лицем випробувань, — вона випросталась і запитала низьким, гнівним голосом:

— Що ви тут робите? Де мій батько?

— Сеньйоро, — покірно відповів він, — ви перебуваєте на борту моєї каравели “Сан-Антоніо”, а щодо вашого батька, то він або на своєму кораблі “Маргарет”, чи, що найімовірніше, дома в Холборні.

По цих словах Маргарет одсахнулася назад.

— Не дорікайте мені, поквапливо продовжував д’Агвілар, — я скажу вам усю правду. По-перше, не хвилюйтесь за свого батька: з ним ніякого лиха не сталося, він цілий і неушкоджений. Вибачайте мені за заподіяне хвилювання, в мене не було Іншого шляху. Ця історія — всього-на-всього пастка, одна із хитрощів, до яких вдається кохання… — Він замовк, вражений виразом обличчя Маргарет.

— Пастка! Хитрощі! — ледь чутно прошепотіла вона; в її очах спалахували блискавиці. — Ну, я поквитаюся за ваші хитрощі!

Д’Агвілар помітив, що Маргарет вихопила кинджал, схований у неї на грудях, і ладна була кинутися на нього. Він не міг зрушити з місця: ці страшні очі загіпнотизували його. Ще мить — і сталеве жало пронизало б серце, та Бетті з криком кинулась до Маргарет і обхопила її своїми міцними руками.

— Послухай, ти не зрозуміла його. Це він домагається мене, а не тебе. Він кохає мене, а я кохаю його і згодна за нього вийти заміж. Ти поїдеш назад додому.

— Відпусти мене, — вимовила Маргарет таким тоном, що руки Бетті самі опустилися. Маргарет залишилася стояти, стискуючи в руці кинджал. — А тепер, — звернулася вона до д’Агвілара, — кажіть правду, та швидше. Що означають ці слова?

— Їй краще знати, — знітився д’Агвілар. — їй подобається рядитись у цю павутину марнославства.

— Яку ви, можливо, самі сплели. Кажи, Бетті!

— Він залицявся до мене, — схлипнула Бетті, і я закохалася в нього. Він обіцяв одружитися зі мною. Тільки сьогодні він надіслав мені листа. Ось він.

— Читай! — сказала Маргарет.

Бетті послухалась.

— Отже, це ти зрадила мене, — промовила Маргарет, — ти, моя кузина, якій я дала притулок і яку так любила.

— Ні! — закричала Бетті. — Я не думала зраджувати тебе, я б швидше померла! Я справді повірила, що з твоїм батьком нещастя і що, поки ти будеш з ним, цей чоловік зуміє мене викрасти.

— А що ви на це скажете? — звернулася Маргарет до д’Агвілара крижаним голосом. — Ви пропонували і мені і їй своє кохання, а заманили нас сюди обох. Що ви можете сказати?

— Лише те, — відповів д’Агвілар, намагаючись триматись мужньо, — що ця жінка нерозумна, я грав на її марнославстві задля того, аби бути поруч з вами.