Кастелл допоміг Маргарет сісти в сідло, потім сів сам, його приклад наслідував Пітер, потираючи вколоту руку. Він не насмілювався дивитися в бік Маргарет. Інеса на прощання потисла Маргарет руку, немовби була рівня щодо її становища, і мовила кілька лагідних слів, найпоширеніших у іспанських жінок. Іспанський офіцер із охорони, що вартував палац Морелла, підійшов і всіх перерахував:

— Двоє чоловіків і одна жінка. Все правильно, тільки я не бачу жіночого обличчя.

Ще мить — і він, напевне, наказав би Маргарет підняти вуаль, але Інеса гукнула до нього, що в присутності маврів це робити непристойно. Офіцер кивнув і наказав рушати.

Вони проїхали під палацовою аркою, виїхали на дорогу і невдовзі опинилися під великими воротами. Сторожа почала розпитувати ескорт і розглядати їх. Це тривало доти, поки Кастелл не сунув декілька монет, і сторожа пропустила подорожніх, зауваживши на прощання, що вони щасливі християни, якщо живими залишають Гранаду. Такими вони себе й почували.

На вершині пагорба Маргарет обернулася й махнула хусточкою, придивляючись до високого вікна, яке вона так добре знала. У відповідь там теж махнули хусточкою, і Маргарет з думкою про самотню Бетті, яка дивиться їм услід і чекає кінця своєї відчайдушної авантюри, поїхала далі. Вуаль приховувала сльози, що котилися з її очей. Близько години вони їхали, зрідка перемовляючись одне з одним, поки не опинилися на перехресті двох шляхів, один з яких вів у Малагу, другий у Севілью.

Тут ескорт зупинився. Старший заявив, що їм наказано супроводжувати їх до цього місця, й запитав, куди вони поїдуть далі. Кастелл відповів, що вони триматимуть шлях на Малагу. На це старший зауважив, що вони мудро роблять, бо на цьому шляху вони менше ризикують натрапити на банди мародерів та злодіїв, які називають себе християнськими солдатами і вбивають чи грабують усіх подорожніх, котрі потрапляють у їхні руки. Кастелл запропонував старшому подарунок, той узяв його набундючено, неначе робив велику послугу, і після поклонів та прощальних слів ескорт вирушив назад.

Троє подорожніх поїхали шляхом на Малагу, але, як тільки переконалися, що їх ніхто не бачить, вони звернули і виїхали на шлях, що вів до Севільї. Нарешті-бо вони залишилися самі! Зупинивши коней під стіною будинку, спаленого під час якогось нападу християн, вони вперше могли вільно поговорити. Що це була за хвилина!

Пітер повернув свого коня до Маргарет.

— Скажи, кохана, це справді ти?

Але Маргарет, не звертаючи на нього ніякої уваги, нахилилася до батька, обхопила руками його шию і почала цілувати його крізь вуаль, дякуючи богові, що вони дожили до цієї зустрічі. Пітер теж спробував поцілувати її, але Маргарет торкнула свого коня, і Пітер мало не вилетів із сідла.