— Врешті-решт, — прошепотіла Пітерові Маргарет, — нам більше нічого боятися бандитів.

— Так-то так, — зітхнув Пітер, — але я сподівався, що сьогодні ми ночуватимемо на борту “Маргарет” тоді, як вона йтиме вниз річкою, до відкритого моря, а не в Іспанській в’язниці. Ну й доля! Вдруге я через тебе вбиваю людину і вся історія починається спочатку. От не щастить.

— Могло бути ще гірше, — відповіла Маргарет, пригадуючи грубі руки вбитого солдата.

Усю решту дня вони їхали під пекучим сонцем у напрямі Севільї, над якою на декілька сот футів височіла вежа Жіральда. Колись вона була мінаретом мавританської мечеті. Врешті-решт, надвечір, подорожні опинилися в східному передмісті цього величезного міста, минули його, в’їхали у великі ворота й почали пробиратися звивистими вуличками.

— Куди ми їдемо, капітане Аррано? — поцікавився Кастелл.

— У в’язницю Святої ермандади, де ви чекатимете суду за вбивство одного з її солдатів, — відповів офіцер.

— Я вже молю бога, щоб ми швидше туди потрапили, — зауважив Пітер, позираючи на Маргарет, яка від утоми похитувалась у сідлі, як квітка на вітрі.

— Я теж, — пробурмотів Кастелл, роззираючись по боках на похмурі обличчя перехожих, котрі, довідавшись, що полонені вбили іспанського солдата, і приймаючи їх за маврів, цілими юрбами супроводжували їх, вигукуючи погрози.

Коли вони перетнули якийсь майдан, священик у натовпі вигукнув: “Убийте їх!” — і юрба кинулася стягувати їх з коней. Солдати ледве стримали її.

Тоді натовп став жбурляти на них багнюку, і невдовзі білий одяг подорожніх покрився плямами. Якийсь хлопець кинув каменюку і вцілив Маргарет у руку, вона зойкнула, випустила повіддя. Цього було досить для запального Пітера — перш ніж встигли втрутитися солдати, він пришпорив коня, вирвався вперед і завдав кривдникові такого удару в лице, що той звалився на землю. Кастелл вирішив, що тепер уже їх напевно уб’ють; однак, на його подив, у натовпі замість цього вибухнув сміх, і хтось вигукнув:

— Гарний удар, мавре! В цього невірного важка рука!

Офіцер теж нібито не розгнівався. Коли хлопець підвівся з землі і в його руці виявився ніж, офіцер видобув меча й звалив його одним ударом. Потім офіцер звернувся до Пітера:

— Не брудніть рук об цю вуличну свинюку, сеньйоре.

Він обернувся й наказав розігнати цікавих.

Нарешті подорожні вибрались із натовпу і після тривалої їзди бічними вулицями, аби уникнути головних, опинилися перед великою похмурою спорудою. Ворота кам’яниці перед ними відчинилися й знову зачинилися. Вони потрапили у внутрішній двір. Тут їм наказали спішитись, а коней повели. Капітан Аррано розпочав переговори з комендантом в’язниці, чоловіком з суворим, але не злим обличчям, який з цікавістю роздивлявся їх. Нарешті він підійшов і спитав, чи є в них гроші, щоб заплатити за гарні кімнати, оскільки він не хоче розміщувати їх у загальній камері. Кастелл замість відповіді витягнув п’ять золотих і, подаючи їх капітанові Аррано, попросив його розподілити між, солдатами на знак вдячності за те, що вони охороняли їх у дорозі. При цьому він додав — досить гучно, щоб усі чули, — що він хотів би відшкодувати збитки родичам солдата, якого випадково вбив Пітер. Ця заява справила гарне враження. Один із товаришів убитого сказав, що він перекаже це вдові, й од імені всіх подякував Кастеллу. Вони попрощалися з офіцером, який сказав, що вони ще зустрінуться в суді. Затим їх повели всілякими в’язничними переходами у відведені їм кімнати — одну маленьку, а другу велику, з заґратованими вікнами, дали води помитися й пообіцяли принести вечерю.