П’ять чи шість чоловік кинулися до Пітера, і, хоча йому вдалося поранити ще одного супротивника, вони стягли його з коня. Пітер упав горілиць, і бандити навалилися на нього, аби прикінчити, поки він не підвівся. їхні мечі й ножі вже були занесені, а Пітер прощався з життям, коли раптом він почув голос, який наказав зупинитись і зв’язати йому руки. Це зробили швидко, І Пітер підвівся з землі. Він побачив перед собою не маркіза Морелла, як сподівався, а чоловіка, вдягнутого в гарні обладунки під грубим плащем, очевидно, офіцера.

— Як ти, мавре, наважився вбити солдата Святої ермандади в серці королівських володінь? — запитав він, показуючи на вбитого.

— Я не мавр, — заперечив Пітер поганою іспанською мовою, — я християнин, який утік із Гранади. Я зарубав цього чоловіка тому, що він мав намір образити мою наречену. Ви самі на моєму місці вчинили б так само, сеньйоре. Я не знав, що це солдат ермандади, я гадав, що він просто бандит, яких тут у горах немало.

Ця відповідь, у всякому разі настільки, наскільки той зрозумів її, сподобалась офіцерові. Але перш ніж він устиг щось сказати, втрутився Кастелл:

— Пане офіцер, цей сеньйор — англієць і погано говорить по-іспанськи…

— Зате він добре володіє мечем, — перервав його офіцер, поглянувши на розрубаний шолом та голову мертвого солдата.

— Так, пане, він людина вашого фаху і, як засвідчує шрам на його обличчі, брав участь у багатьох війнах. Він каже правду. Ми християнські бранці, які втекли з Гранади, і їдемо в Севілью разом з моєю дочкою, якій, сподіваюсь, ви не зробите зле, аби просити захисту в їх милостивих величностей і знайти можливість виїхати до Англії.

— Ви не схожі на англійця, — зауважив офіцер, — ви скидаєтесь на марана.

— Я купець із Лондона, моє ім’я Кастелл. Воно добре відоме у Севільї, та й повсюди в цій країні, бо тут у мене великі діла, і, якщо тільки я зможу побачити вашого короля, він сам це підтвердить. Нехай вас не турбує наш одяг — ми повинні були вдягнутися так, аби врятуватись із Гранади. І я благаю вас відпустити нас до Севільї.

— Сеньйоре Кастелл, — відповів офіцер, — я капітан Ар-рано Пуебло. Оскільки ви не зупинилися, коли ми вимагали цього, і вбили одного з моїх найкращих солдатів, ви, звичайно, поїдете в Севілью, але не самі, а зі мною. Ви мої бранці, але не бійтеся цього. Ніякого насильства щодо вас чи щодо вашої дами не буде допущено. Ви за все скоєне повинні тримати відповідь перед королівським судом, і там ви все розповісте, чи то буде правда, чи брехня.

У Пітера та Кастелла відібрали їхні мечі, їм усім дозволили сісти на своїх коней, і вони вирушили шляхом на Севілью.