Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

— Вони бояться! — вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.

Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.

— Гей, іди до Ісмаїла! — спробував кок і собі щастя.

— Гей, іди до Ісмаїла! — знову почулося знайоме відлуння.

Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.

— Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!

— Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!

З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, — і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи з загостреними кам'яними наконечниками, другі стріли й луки, ще дехто мав пращі, але ворожості не відчувалося. Проте Хараламб — він стояв найближче до човна — поглядав краєчком ока на рушницю.

— А якщо вони їх зараз оточать? — тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».

Герасім почухав голову:

— Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!

А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві — хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.

Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги — червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби — яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?

Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.

Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.

— Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!

— Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.

— Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!