Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:

— Краще підійде назва бухта Стусанів!

«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.

Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.

Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…

Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..

Але тут усі побачили, що Ісмаїл повертається, ще ревніше налягаючи на весла.

Кок вискочив на берег і сказав, затинаючись:

— Пане, я хотів їм співати газель!

Екіпаж зайшовся сміхом. Сміявся й похмурий Герасім, і наймовчазніший та найсором'язливіший Крістя Бусуйок, і Ієремія, і Хараламб, сміялася Аднана, сміявся Мігу, сміявся б і Негріле, якби саме тоді не грався на березі з місцевими собаками.

Та Ісмаїла мало обходив би цей сміх, якби залишився похмурий Антон. Та сміявся й капітан, сміявся до сліз, як цього ще ніколи не бачив пригнічений кок.

Ісмаїл знову виповнився пихою, як і тоді, коли ніхто не міг дотягнутись до його тюрбана. Вдавано поважно глянувши на всіх, він поставив фонограф на найсухіший камінь, покрутив ручку, поставив голку, і наступної миті милий голос, який може співати так тільки в Стамбулі, пролунав на дикому березі півострова Брекнок, тобто там, де — можна поклястися з чистою совістю — фонограф почули вперше.

Але що це? Аборигени не лякаються, не витріщають очей, не падають на коліна, мов перед божеством, до ніг Ісмаїла?

Аборигени спокійно їли й далі, ніби кожен мав в лісі, принаймні, по фонографу. Тільки деякі з них, не припиняючи їсти, почали хитатися в такт, а це була ознака, що газель їм сподобалась.

Доївши сухарі, аборигени племені она почали підводитись і поодинці підходити до фонографа, зачаровані, як ми сказали б, музикою, не виказуючи однак найменшого подиву перед співучим інструментом.