Антона Лупана ніби різонуло кинджалом по серцю.
— Вони підпалили село! Збирайте намет і ходімо!
Здалеку годі було роздивитися, що горять не хати алкалуфів, а будиночок Мартіна Стрікленда.
РОЗДІЛ XXXI РОЗПЛАТА
РОЗПЛАТА
В один із рідкісних сонячних днів годині о дев'ятій ранку за коліном протоки з'явились вітрила якогось корабля — це було перше судно тут за останній рік. Вітрильник, повільно пройшовши з півмилі, зупинився за островом, і дозорці на березі більше його не бачили.
Увечері, тільки-но посутеніло, Мартін Стрікленд і Блек Педро тримали в будиночку таємну раду.
— Скільки в тебе людей?
— Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.
— І як ви думаєте діяти?
— На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага — на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.
— А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони не зрадять?
— Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта — то тільки спосіб приховати злі наміри.
— Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник — капітан! Піроги готові?
— Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.
— Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!