Другого дня на небі з'явилися хмари, але туман не повернувся, і знову до деталей відкрився краєвид, хоча й позбавлений учорашніх приголомшливих кольорів. Тільки-но розвиднилося, маленька експедиція пішла далі.

Озеро внизу — воно єдине зберігало свій колір посеред цієї сірості — було нанесене на карту й охрещене Братеш-Алб, а пік за ним, куди вони прийшли наступного дня перед вечором, одержав назву Клебучет.

Сніг закінчився, вони йшли цілими днями крізь кедрові й букові ліси. Зустрічалися дикі собаки й кішки, іноді борсуки.

Безперечно, навіть кочівники не потикалися сюди, бо ніде не видно було жодного сліду, залишеного людиною. Мимохіть душа аж тремтіла від глибокого хвилювання при думці, що ти перша людина від появи життя на землі у цьому закутку планети, який після сотень, після тисяч років цивілізації залишався нікому невідомий. Цим відшкодовувались і втома, і холод, і довгий шлях аж сюди.

Через тиждень вони вийшли до океану майже при впадінні річки, яку бачили згори. Очевидно, тут висадилась експедиція Арнольда Ваяна, але, певна річ, через стільки років ніде не було видно й сліду…

Через кілька днів вони рушили по течії вгору, навіть не здогадуючись, що почався найважчий відрізок їхнього нелегкого шляху.

Ні Дарвін, ні батько П'єра не мали наміру проходити тут двічі. Дійшовши до океану, Дарвін думав сісти на бриг «Бігл», а Арнольд Ваян послав звідси корабель уперед, щоб чекав у протоці, там, де зараз стояла на якорі «Сперанца».

Антон Лупан з маленьким екіпажем не міг скористатися їхнім планом, корабель не могли привести сюди четверо людей без капітана, — отже, він вимушений був повертатися назад по суші.

За кілька кілометрів у річку, названу по-румунськи Сірет, впадала притока. По дорозі назад Антон вирішив дослідити її русло, щоб відійти якомога далі від першого маршруту й охопити на цій землі якомога більшу територію.

Єдине дуже турбувало його: він помітив, що тут температура набагато вища, ніж на березі протоки, і побоювався, що на північному схилі гір, куди вони мали прийти в середині грудня, передчасно скреснуть крижані річки. Але другої дороги назад не існувало.

Відкрита ними притока виявилась не річкою, а спіненим потоком: він зберігав і тут, на рівнині, силу, з якою мчав із гір. Їм треба було п'ять днів, щоб пройти сорок кілометрів до його витоку. Крони буків височіли, мов склепіння, над водою листя було таке густе, так люто переплетене, що впродовж цілих кілометрів вони не бачили й латки неба, а день тут перетворився в ніч.

Однак у міру того, як вони піднімалися, рев і гнів потоку зменшувались, аж поки він заспокоївся, м'яко стрибаючи з каменя на камінь, а потім зовсім стих, поступившись місцем глибокій тиші.