Другого дня під вечір вони були на вершині піка, яким піднялися перший раз, і капітан назвав його піком Ваяна, на пам'ять про людей трьох поколінь, які мріяли прибути сюди, але не змогли.

Унизу видно було протоку і «Сперанцу» на якорі, тільки село алкалуфів ховалося під деревами. Хоча вниз вони могли дістатися за кілька годин, Антон Лупан вирішив переночувати тут. Звідси знайома сьогодні земля відкривалася ще раз, показавшись Антонові так, як він побачив її вперше й зобразив на панорамному малюнку. Так, на сьогодні він не тільки замалював її, він пройшов її ногами, наніс на карту, зібрав рослини, зразки порід, заповнив зошит даними й спостереженнями, які перешле географічному товариству і таким чином виконає свій обов'язок до кінця.

За п'ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.

І цього вечора, завершуючи свій шлях, Антон Лупан знову думав про П'єра Ваяна, про його невідому долю, і йому знову спливли на думку колишні слова друга. Він не знайшов нічого особливого на тій землі, край якої стояв зараз, але найважливіше те, що з карти зникла ще одна біла пляма!

І ще одна радість була в капітана «Сперанци»: там, унизу, стояло селище, перша ознака цивілізації. Йому з екіпажем удалося зробити життя алкалуфів трохи людянішим.

Крістя Бусуйок і Мігу поставили намет, потім розпалили вогнище, всі сіли вечеряти.

Тим часом ніч глибшала, зі сходу погрозливо насували дощові хмари, зорі, ледве-ледве з'явившись, зникали одна по одній, злякано зиркаючи на людей. Повітря в горах було холодне, але всі вже звикли і до холоду, і до вільгості.

І Антон Лупан сидів, спершись спиною об скелю, й дивився на зорі. Аднана сиділа поряд, теж втопивши погляд у темряву, яка дедалі густішала.

— Дивись! — дівчина враз здригнулась, ніби злякалася.

— Що таке?

— Упала зірка й блукає в лісі!

По той бік протоки видно було блимаюче світло у лісі, воно гойдалося, гублячись на мить, щоб з'явитися в іншому місці.

— Це не зірка, а вогонь, — сказав Антон і підвівся, охоплений неспокоєм. — Не наробив би він лиха.

І якщо аж звідси видно було, що вогонь ріже темряву дуже швидко, то це означало, що людина, яка його несла, не йшла, не бігла, а летіла стрімголов. Підійшли Крістя Бусуйок і Мігу.

Досягнувши краю лісу, смолоскип повагався якусь мить, потім почав загрозливо хитатись, розсипаючи іскри, мов зоряний дощ, і враз від нього спалахнув новий вогонь, перетворившись у велике полум'я.