Дослідники опинились на дні прірви між двома високими стінами з голими вершинами, покритими кригою. І наскільки чистою й мирною була природа на цих заснулих верховинах, настільки хаотичною видавалася вона тут, на дні прірви, де було дивовижне скупчення чудернацьких гірських порід і звалених дерев.

Це гнітюче безгоміння, яке буває лише в безоднях, показувало, що природа може створити, а може і знищити…

Але тут приховувалася ще одна таємниця…

Вони вже збиралися шукати пологіший схил, щоб піднятися на вершину, коли Негріле зненацька почав вити — так жалібно він вив на острові Мусара, де лежали трупи піратів.

Простеживши за його поглядом, Мігу своїм зірким і гарячим оком побачив причину його жалібного виття.

Тут. теж були знаки смерті.

— Пане, дивіться! — вигукнув хлопець.

Аднана скрикнула.

Під стіною прірви виднівся людський череп і переможно щирився над цим хаосом. Серце Антона Лупана знову почало прискорено битися: Вогняна Земля бере мито й людським життям!

— Он ще один! — прошепотів Мігу.

Вони підійшли ближче й побачили ще черепи, потрощені кістки, які лежали на площі в кілька метрів, — це означало, що люди померли одразу.

Переборовши страх, не знаючи, де чатує смерть, Антон нахилився й почав шукати ще якийсь слід, котрий сказав би про загиблих трохи більше, аніж кістки. Безперечно, тут лежать супутники Арнольда Баяна, бо, як він знав, це була єдина експедиція сюди. Але гнилизна знищила все. Залишався тільки метал, та й той наполовину з'їдений іржею, — ніж, револьвер з обрізаною цівкою, ще один ніж, трохи далі ключ, банка консервів; годинник зберігся майже неушкоджений у золотій кришечці — вона вистояла проти нищівної сили років.

Протерши годинник, Антон побачив монограму «Т. С», але вона не могла сказати ім'я власника. Та й не знав він супутників Арнольда Ваяна, втім, це й не мало ніякого значення.

Антонові пальці наткнулися на золотий ланцюжок із хрестиком. З одного боку на ньому було вибито: «Хай береже тебе бог!», а з другого два ініціали. На якусь мить Антонове серце завмерло. Ініціали «А.» і «В.», які читалися чітко, не могли належати комусь іншому. Разом із своїми супутниками тут лежав Арнольд Ваян.

Ось і відкрилася остання таємниця!

Антон Лупан вважав обов'язком ушанувати пам'ять про Арнольда Ваяна і всіх, хто загинув разом з ним.

Вони зібрали рештки загиблих, закопали їх, а зверху поклали великий камінь. Іншого знака вони не могли залишити, не час був вибивати ім'я на ньому, та й важко собі уявити, що хтось із людей може пройти колись сюдою і побачити могилу на дні прірви.