— Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, — сказав він, — але картка до рук брата не потрапила.

— Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

— Ну, от, — невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, — виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

— Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, — сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

— Чому ви так упевнені?

— Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова — серйозно чи за жарт.

— Не розумію, — нарешті промовив він. — Про кого ви говорите?

— Про Юргенса, — пояснив Ожогін, — про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

— Нічого не розумію… — розгублено промовив Саткинбай. — Тоді кому ж ми ще потрібні?

— Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

— Я.

— Хто вам назвав паролі?

— Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

— Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.

— Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, — промовив він. — Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.