— Ширмат-ата? — спитав Саткинбай.

В очах старого на мить блиснув колишній хитруватий вогник. Можливо, це просто здалося Саткинбаю.

— Не впізнаєте? — посміхнувся Саткинбай і подумав: «Як змінився! Дуже змінився!»

Старий був похожий на бродягу-жебрака, яких Саткинбаю так часто доводилося зустрічати в Ірані.

Ширмат ще раз звів байдужі очі на гостя і холодно промовив:

— Ульмас!

У гостя вирвалося полегшене зітхання: впізнав! Ну, якщо Ширмата не зрадила пам'ять, значить усе піде добре.

— Я знаю, — заговорив Ширмат, — ти був далеко. Навіщо повернувся?

— Дерево без вітру не гнеться, — посміхнувся Саткинбай і без усяких вагань вирішив розповісти старому свою історію: чого критися, коли його життя стільки разів було в руках Ширмата!

Він розповів усе від початку до кінця. Від того самого дня, коли вони з братом, захопивши невеликий запас золотих грошей, втекли за кордон, замітаючи і плутаючи сліди, до сьогоднішнього дня. Він нічого не приховав.

І чим більше говорив Саткинбай, тим легше ставало у нього на душі, наче спадав якийсь тягар. Тепер він не сам, тепер їх уже двоє. Ширмат, навчений досвідом, допоможе влаштуватись, підтримає, дасть розумну пораду.

Ширмат слухав мовчки і не переривав гостя. Він, здається, весь перетворився на слух, але очі його, колись сповнені життя, зараз чомусь залишались холодними, нерухомими, напівзаплющеними. Якби Ширмат не погладжував однією рукою другу руку, можна було б подумати, що він спить.

Старий почекав трохи, чи не скаже Саткинбай ще чого-небудь, і спитав:

— Усе?

— Усе… Майже все, — поправився Саткинбай. — Подробиці можна розповісти і потім. Ще встигну.

— Іди, — тихо, але рішуче сказав Ширмат і показав рукою на двері. Рука його тремтіла. — Іди туди, звідки прийшов… Коли вовк втрачає зуби, він більше не виходить на полювання… Відбув своє і сидіти ще раз не маю бажання. Колишнього Ширмата нема. Є старий, хворий Ширмат, який повинен померти спокійно, вдома… Іди швидше! — підвищив він голос. — Інакше покличу зятя — він живе поруч…

Усі думки вилетіли з голови гостя. В серці скипіла лють, спазми здушили горло. Не було чим дихати, затремтіли руки. Саткинбая поривало схопитись і кинутись на цю живу руїну. Але у вікно лилося яскраве денне світло, і Ширмат спокійно, без страху дивився на гостя: він відчував свою силу.

Саткинбай, стримуючи скажену лють, піднявся і вже в дверях промовив крізь зуби:

— Гаразд, це я запам'ятаю! Ти втратив віру в аллаха, старий шакал!

Ширмат сидів, заплющивши очі, і не відповів жодного слова.