— А що вам доручено мені сказати? — спитав Микита Родіонович.

— Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.

— І все?

— І домовитись про наступну зустріч.

— Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

— Так, є, — підтвердив Саткинбай. — Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

— Хто це такий?

— Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

— Коли не можна — не треба, — сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, — це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, — це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.

Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.

Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…