Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.

Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під'їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, — все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.

Саткинбай не міг байдуже дивитися не тільки на вулиці і будинки, але й на. людей, які йшли йому назустріч, обганяли його. Він не пізнавав у них своїх колишніх земляків. А вони, спокійні, зосереджені, веселі, життєрадісні, йшли у своїх справах, їхали в трамваях, автобусах, машинах…

На перехресті двох вулиць Саткинбай звернув праворуч, дійшов до провулку і нерішуче зупинився.

«Невже заблудив?» майнула неприємна думка.

Він поглянув навколо, постояв кілька секунд, роздумуючи, і повернувся на перехрестя. Ось двоповерховий будинок, від нього йде провулок. Ці чотири будинки теж знайомі. А п'ятий надбудований: раніше був один поверх — тепер два.

«Ні, не помилився, іду правильно», заспокоїв себе Саткинбай, але, дійшовши до провулка, знову розгублено зупинився.

Ліва сторона, на якій стояв будинок Файзулли, де була крамниця вірмена Алоєва, стала невпізнанною. Замість низеньких глинобитних мазанок красувався великий триповерховий будинок школи.

Будинку Файзулли немає! Хто йому відповість на питання, де тепер Файзулла?

Круто повернувши, він швидкими кроками пішов назад.

На трамвайній зупинці, група дівчат-узбечок голосно, палко про щось розмовляла. Саткинбай прислухався. Вони розмовляли по-російськи. Вони винуватили якогось комсорга в нерішучості і в тому, що в нього слова розходяться з ділом. Особливо обурювалась худенька дівчина, яку подруги називали Саодатхон.

Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.

Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.

Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.

Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.

Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст, що височів над повноводим каналом, він став у тінь і замислився. Важкі думки гнітили його.