Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

— Він? — спитав Микита Родіонович.

— Він, — тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. — Як потрапила до вас ця картка?

— Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

— З якою однією особою?

— Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

— Розумію, — зніяковіла Антоніна. — Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

— Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? — І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

— Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? — докірливо сказав Шарафов.

— Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, — відповів Ожогін.

— А-я-яй! — похитав головою майор. — Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

— В усякому разі, ясно поки що одне, — резюмував Шарафов: — у місті сховався ще один ворог.

VIII

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий — маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.