— Твердо впевнений, — сказав він. — А днями і ви переконаєтесь.

— Коли його дружина обіцяла принести гроші?

— За грішми я повинен піти сам, — пояснив Раджимі. — Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Не бачу необхідності зволікати справу, — зауважив Казімір Станіславович. — Ви з ним говорили про документи?

— Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…

Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…

— Якщо ви певні, що грошей у них немає, — повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, — не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.

— Я й не думаю, — відповів з посмішкою Раджимі, — але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.

— Розумна думка, ділова думка, — схвалив Заволоко. — Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.

— Коли ви хотіли б?

— Завтра.

Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.

— Ви маєте намір довго з ним розмовляти?

— Ні, — відповів Казімір Станіславович. — П'ять, максимум десять хвилин.

— Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам'ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.

— Пам'ятаю.

Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.

— Без п'яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.

— А Абдукарим? — звів брови Заволоко.