— Тепер я тебе знаю, — Патриція озирнулась у дверях. — Ти диявол!

Вона вийшла, а генерал Керк іще довго сидів і думав, як могло статися, що за клопотами недогледів, коли його завжди така слухняна Пат прийняла іншу віру. І Тед, і Патриція гирями висять на ньому, не дають рушити з Гуго у заманливу подорож до земного раю, яким йому ввижалося майбутнє. Він уже знав, що настав час рубати кінці, проте як це зробити чисто, щоб не зашкодити ні собі, ні Гуго, не мав найменшого уявлення. Та був певен, що рішення прийде, його підкаже саме життя.

Федір Крайніченко третю добу не виходив з кімнати, не говорив з Патрицією і не приймав їжі. Жорстокий біль у серці не вщухав відтоді, як зрозумів, що мовчання робить і його причетним до вбивства Хорста Торнау і його нареченої. З газет, які зараз були розкидані по всій кімнаті, на нього дивилися ті двоє. Вони не були його друзями, за якими вболівав би, як за близькими людьми. Його приголомшило те, з якою холодною професійністю, більше того — буденністю, вчинила це вбивство Патриція. Все, що зветься людяністю, вона називає «сонливою мерехлюндією». «Я виконала наказ. Сьогодні наказали мені, а завтра накажуть тобі! Розмови про гуманність — не для нас!» Але ж це звичайний фашизм! Той самий, проти якого він боровся на фронті, а потім в Моосбурзі й Дахау. Упокоритися тому він ніяк не міг. Думаючи над становищем, в якому опинився, над альтернативою, яку сам собі обрав за спосіб боротьби, все більше утверджувався на думці, що його вдача й моральні засади не сумісні з тими, які панують тут, у так званому вільному світі. Трагічність полягала в тому, що кожна поступка, якої вимагало втаємничення у справжню мету його перебування в середовищі керків і бандер, крок за кроком одбирала у нього частку душевних сил, так потрібних для спротиву саме цьому середовищу.

Особливо гостро відчував, як залишають його фізичні сили. Лікарі кажуть: зморене серце. Напевне, так воно й є, але він переконаний, що є ще якийсь хробак. Його таємно запустили в душу, він гризе мозок, підточує волю. Зідки ці картини про підвали, в яких його мордують? Звідки цей голос людини, що ховається в темряві й наказує, наказує? Звідки страшний біль, що розколює череп при кожній згадці про це? Але голос! Голос такий знайомий… Здається, от-от пригадає, кому він належить.

— Ти не спиш, Тедді? — спитала Патриція, тихенько прочиняючи двері.

Він не відповів. Лежав, дивився у стелю й мовчав. Патриція несміливо присіла на бильце крісла, що стояло поруч з канапою, і довго дивилася на свого Тедді, ніби шукала зримих ознак того страшного слова «зомбі». В те, про що говорив генерал, не хотілося вірити. Керк часто вдавався до брехні, коли йому треба було переконати її в чомусь уже дуже неприйнятному навіть для її невисоких моральних засад.