— Наприклад, щось з’їсти!

Я встаю і ступаю крок до вікна, де між шибками стоїть пляшка з молоком, лежить апельсин та загорнута в папір шинка. На його обличчі, так сильно зміненому, блідому й схудлому, з’являється легка усмішка, ледь помітна, але дуже добре мені знайома: в ній і жартівливість, і серйозність, і зухвальство, і дурість, і наївність — ті риси його вдачі, які мене завжди так дратують, а зараз сповнюють безмежним щастям, доводять, що він існує, живе, а коли живе, то він — мій.

— Потім, — каже він.

— Нагріти тобі молока?

— Потім. Сядь.

Я сідаю на краєчок ліжка й раптом дуже гостро відчуваю свою непотрібність. Так хочеться щось для нього зробити! Я бачу свої руки, що бездіяльно, догори долонями лежать на колінах, так наче ці руки не мої, а чужі, кимось покинуті. Краще б він зараз не дивився на мене.

Не уявляю собі, який у мене вигляд, але навряд чи моє обличчя може підбадьорити й піднести дух, а Роман саме в цю хвилину якось особливо пильно вдивляється в мене.

Я опускаю очі, поправляю простирало, підтикаю ковдру навколо його нерухомого тіла. Трохи згодом підводжу погляд і бачу, що в нього очі заплющені. Я думаю: «Ні, він не може вмерти, він безсмертний, він вже не раз це мені доводив». Але зараз Роман здається неживим, лице в нього гарне, спокійне, на ньому проступило все найлагідніше, найніжніше, що є в його натурі. Я думаю: «Він уже помер, став ангелом», — та бачу, що рука його живе, ворушиться, пальці крутять запальничку, гладять її, великий палець торкає коліщатко, але не запалює вогню.

Потім рука впускає запальничку на ковдру, Роман розплющує очі. Тепер його рука тягнеться до шухляди, виймає звідти сигарету, звичним рухом підносить спершу до носа, потім стукає сигаретою об край тумбочки й лише тоді вкладає в рот. Все це він робить, як звичайно, тільки в повільнішому темпі.

— Дай і я закурю.

— Кури.

Я беру сигарету і спершу підношу вогонь йому, тоді прикурюю сама. Роман пожадливо затягується, потім довго випускає дим. Питає:

— Що чути вдома?

— З учорашнього дня нічого нового.

Зненацька з коридора долинув якийсь дивний звук, ніби хтось зігнув лист бляхи. Роман ледь помітно морщить лоб, затягується, потім питає:

— Ти в годинникаря була?

— Еге, я забула тобі сказати, позавтра буде готове.

Він каже, що треба замінити вісь і вставити нове скельце.

— Мій годинник у цій аварії потерпів менше, ніж я…

— Хочеш, я залишу тобі свій?