— Баська?

— Крисю, це ти?

— Я, я. Голубонько, скажи, будь ласка, старому, що я сьогодні не прийду.

— Ясно, я вже сказала. Як Ромек?

— Ніби трохи краще.

У трубці щось довго тріщить, потім кілька секунд не чути нічого.

— Алло! Баська, ти мене чуєш?

— Так, чую. Хвалити бога. Ти собі не уявляєш, як ми всі за нього непокоїмось. Може, тобі чимсь допомогти?

— Ні, спасибі, Басько, я поспішаю, треба назад до нього, я вискочила тільки купити йому їсти.

— Що сказати шефові? Завтра прийдеш?

— Побачу, як він себе почуватиме, вранці подзвоню.

Бувай! Треба бігти, а то таксі роз’їдуться! — кричу я, бо машини одна за одною від’їжджають, лишилися тільки дві. Вішаю трубку й вибігаю. Жену щодуху, але на два останніх таксі ніхто не зазіхає, і я стишую біг. Сідаю в машину, захряскую дверцята, обережно вкладаю сітку з покупками. Водій обертається, я бачу його профіль.

— Куди їдемо?

— Хірургічна клініка, вулиця Польна.

Шофер киває головою і вмикає мотор. Ми об’їжджаємо площу і звертаємо в ту вулицю, якою я щойно йшла, минаємо «Делікатеси», молочарню, банк. Їдемо швидко, дуже швидко, обганяємо інші машини тієї самої марки.

Таксі, не порушуючи правил, змушує їх давати йому дорогу, ні, навіть і не змушує, а просто користується своїм правом. Так уміють їздити тільки молоді водії, що служили в армії або працювали у швидкій допомозі. Але таксист уже немолодий, на потилиці в нього сиве волосся.

Ще за секунду я помічаю, що його права рука, яка перемикає швидкості, без кисті, замість неї — рожевий безпалий кикоть. Шофер легенько торкає ним важіль, неначе тільки подає йому знак, а той сам стає на місце. Цікаво, а втім, майже так само Роман водить свій мотоцикл.

Неначе не він веде, а мотоцикл їде сам, підкоряючись якійсь вищій силі, що керує ним на віддалі. Боже, і як таке могло скоїтися саме з ним, адже машина в нього, як він каже, «об’їжджена» до останнього гвинтика. Що говорили міліціонери? Що він був напідпитку, але винен скоріш той, водій грузовика. Таксі зупиняється. Я розплачуюсь і висідаю з машини. Увесь фасад лікарні ясно освітлений сонцем, деякі вікна на другому поверсі розчинені, з одного вікна визирає на вулицю жінка в смугастому халаті.

Внизу, в коридорі, сидять на білій лаві двоє хворих, один з них курить, другий їсть яблуко. Швидко підіймаюсь по сходах, серце ледь стискається. А може, це шлунок?

Я ж досі не снідала. Але їсти не хочеться. Зараз у мене тільки одне бажання: побачити усмішку, якою він мене стріне, і більш нічого мені не треба. Ця його усмішка, така квола тепер, після того, що сталося, вона… не знаю, як це сказати… вона — мовби квітка наших майже чотирьох прожитих разом літ, вона — лиш тепер, лиш тепер я розумію — потрібніша мені за будь-яку їжу. Звертаю в коридор з вимощеною плитами підлогою й відразу помічаю в глибині людську постать. Біля вікна стоїть Романів співробітник, інженер Солецький, той, що був на нашому весіллі; він здалеку вклоняється мені.