Він розплющує очі, його обличчя ясніє й розгладжується. Він обіймає поглядом мене всю: моє обличчя, шию, плечі, груди, я знаю цей погляд, то погляд мого чоловіка й коханця, погляд-обіцянка.

— Мені схотілося знаєш чого? Кефіру.

— Добре, любий. Зараз принесу.

— Ні-ні, ти не зривайся. Може, молочарня ще зачинена, я не знаю.

— Відчиняють о сьомій.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, я часто купую там масло по дорозі на роботу.

Я надягаю пальто й капелюшок. Він стежить за мною, потім каже, показуючи очима:

— Пляшка з-під кефіру за вікном. Знаєш, що б я з’їв?

— Що? Скажи!

Він мовчить, вдивляється в мене, нарешті каже:

— Біфштекс по-татарськи…

— Біфштекс?! Бійся бога, я не знаю, чи тобі можна їсти такі речі! — радісно кажу я.

— Можна, можна, — відказує він, а його рука підіймається з ковдри і робить у повітрі заспокійливий жест.

— Хіба що дуже свіжий.

— Пошукай…

— Бувай, я скоро повернусь! — і я цмокаю губами, ніби цілуючи його.

— Та не біжи стрімголов, я підожду, подрімаю трохи.

Я повільно зачиняю за собою двері і крізь шпару між одвірком та дверима бачу його спокійне лице, вже без усмішки, але й без болісної гримаси, — байдуже, таке, яким воно завжди буває уві сні.

Іду, а може, біжу і почуваю, як вертається до мене щастя, а до нього долучається нове, ще більше щастя від свідомості, що всі злигодні минуть і ми віднайдемо те, що могли втратити.